Гітара

Коли Артур відкрив двері, батько схопив його за виворіт кофти та різко притягнув до себе.

- Де ти був, урод?! — гаркнув батько, тягнучи Артура ще ближче. — Ти на годинник дивився?!

- Дивився! Пусти мене! —Артур вирвався із хватки.

Батько з силою штовхнув його в стіну. Артур тихо скрикнув, коли врізався у стіну, а його очі наповнилися гнівом. Підвівшись із підлоги, він поглянув на батька з ненавистю.

- Знову ти займався своєю дурною музикою! Скільки разів я тобі казав, щоб ти взявся за навчання?!

- Чого ви накинулися на мене?! Це моє життя!

Батько раптово схопив гітару й зламав її на дві частини, потім викинув уламки на сходи. Очі Артура розширилися від гніву й болю — це була гітара його покійного дідуся, єдине, що залишилося на згадку про нього.

Артур підійшов до залишків зламаної гітари. Його голос тремтів від емоцій.

- Т-ти... просто монстр, який нічого не добився в цьому житті... — прошепотів він, стоячи над уламками.

- Що ти сказав? — зі злістю перепитав батько.

- Я сказав, що ти — урод, який нічого не досяг! — крикнув Артур, дивлячись батькові просто в очі.

В його голосі звучала вся накопичена образа, гнів і розчарування. Це був момент, коли Артур зрозумів, що більше не зможе жити в такій атмосфері.

Батько стояв, дивлячись на Артура з невірою, якого він вже не впізнавав. Артур, важко дихаючи, відчував, як гнів накочувався хвилею. Його серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вибухне.

- Думаєш, можеш так зі мною розмовляти?

- Я тебе не боюся, — відповів Артур тихо, але твердо. Його очі світилися рішучістю, якої він сам не очікував від себе.

Він зрозумів, що цей момент — переломний. Далі не було шляху назад. Артур більше не міг бути тим, кого батьки намагалися контролювати. Біль, гнів і розчарування накопичувалися роками, і зараз усе це прорвалося назовні.

- Я йду, — сказав Артур, зібравши уламки гітари в руки.

- Куди ти підеш? Ти ще занадто молодий, щоб самостійно жити! — батько намагався взяти ситуацію під контроль.

- Куди завгодно, але я більше не залишусь тут, — сказав Артур, піднімаючись по сходах до своєї кімнати, щоб забрати кілька речей. Його серце калатало, але він знав, що це рішення було правильним. Він не міг більше залишатися в цьому домі, де його талант і мрії зневажали.

Зібравши свій рюкзак, Артур зупинився на порозі й востаннє подивився на батька, який стояв у коридорі, ще не вірячи в те, що відбувалося.

- Ти ще повернешся! Ти без нас нікуди не дінешся! — крикнув батько, але в його голосі звучала вже не впевненість, а тривога.

Артур не відповів. Він відчинив двері і вийшов у темряву, залишивши позаду своє старе життя. Він не знав, що чекає на нього попереду, але був впевнений, що більше ніколи не дозволить нікому зруйнувати його мрії.

Артур прийшов темними вулицями Львова, а по його щоках текли слои від образи. Він відчував себе самотнім, спустошеним. Безцільно блукаючи, він нарешті зупинився, дістав телефон і набрав номер Аліни.

- Алло? — пролунало на другому кінці дзвінка.

- Алло... Аліно, це я... Можна я прийду до тебе? — запитав Артур, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

- Звісно, щось сталося? — її голос був теплим, сповненим турбо.

- Так... — тільки й зміг відповісти Артур.

Не гаючи часу, він попрямував до її квартири. Коли нарешті дістався, Аліна вже чекала біля дверей, із занепокоєнням дивлячись на нього. В її очах відразу ж з'явилося співчуття, коли вона побачила його стан.

- Заходь, — тихо сказала вона, відкриваючи двері.

Артур зайшов до середини, не промовивши ні слова. Йому було складно підібрати слова, щоб описати те, що сталося. Він просто сів на диван, і сльози знову покотилися по його обличчю. Аліна сила поруч, обережно поклала руку йому на плече, даючи відчути свою підтримку.

- Все буде добре, — тихо сказала вона. — Я тут із тобою.

- Я... я просто... вибач... — Артур не міг стримати сліз від образи

-Артур, все добре, я з тобою, — м’яко промовила Аліна й обняла його. Артур притулився до її плеча, відчуваючи підтримку, якої йому так не вистачало.

-Гей, все добре... Ти мене чуєш? — Аліна ніжно промовила, погладжуючи його по спині. - - У цьому немає нічого поганого, що ти плачеш. Немає нічого ганебного в тому, щоб відчувати емоції, це нормально.

Артур заплющив очі, дозволяючи собі хоч на мить відпустити весь біль. Аліна продовжувала бути поруч, її присутність допомагала йому повільно заспокоїтись.

Вони сиділи довго, вслуховуючись у звук дощу, що тихо стукав по вікнах. Аліна чула спокійне дихання Артура. Він, нарешті заспокоївшись, сів навпроти неї й заглянув у її сірі очі, які випромінювали спокій.

- Вибач, що ти це все бачила, — тихо промовив Артур. — Я просто втомився від усього цього. Навіть не знаю, чому розповідаю все це людині, яку знаю всього кілька годин.

Аліна м’яко посміхнулася.

- Не переживай, усе добре, — відповіла вона тепло. — Ти дуже приємна людина, мені з тобою комфортно.

Її слова мали заспокійливий ефект, і Артур відчув, як потроху починає відпускати весь тягар, який він ніс на собі.

Артур сидів у квартирі Аліни, все ще оговтуючись після важкої ночі. Вона приготувала чай, і вони сиділи за столом, коли Аліна несподівано перервала тишу:

- Знаєш, я тут думала... — почала вона, задумливо дивлячись у чашку з чаєм.

- Про що? — поцікавився Артур, кидаючи на неї швидкий погляд.

- Ти хороший музикант, Артуре. У тебе є талант, і його не можна ховати. Якби ти спробував виступати більше, то міг би чогось досягти.

Артур посміхнувся, але його посмішка була трохи сумною.

- Не думаю, що це так просто, Аліно. Музика — це лише мрія. А реальність... — він не договорив, але в його голосі відчувалася гіркота.

 - Чому б тобі не спробувати? — впевнено сказала вона. — У нас у Львові багато музичних сцен, де можна виступати. І знаєш, я могла б допомогти. Ми могли б зіграти разом.