Розділ 21 "Кров та принцеса". Сторінка 289

Коли важкі двері палацу зачинилися за Альбою, вона опинилася в напівтемному, просторому холі. У кутках, жахливо тремтячи й боячись поворухнутися, збилися в купу вцілілі придворні, служниці та кілька переляканих вартових, які дивом пережили цей штурм. Вони чекали на смерть, затамувавши подих.

Альба зупинилася посеред зали. Її обличчя все ще було мокрим від сліз, але голос пролунав холодно, чітко й беззаперечно, розрізаючи тишу:

— Слухайте мене уважно, — спокійно, але владно промовила вона, дивлячись на наляканих людей. — Я не сяду на цей трон. Не хочу цієї влади, побудованої на крові та руїнах. Але ви всі маєте піти. До світанку палац має бути порожнім. Ви покинете це місце і зможете повернутися лише тоді, коли сонце повністю встане. А тепер — геть звідси.

Ніхто не посмів перечити. Люди миттєво підхопилися з підлоги, бліді й налякані, і в повній тиші почали панічно, але слухняно вибігати крізь бічні виходи та розбиті ворота, залишаючи палац у повній самотності.

Коли гуркіт кроків стих і в залі запанувала глибока, мертва тиша, Альба повільно рушила вперед. Вона підійшла до високого помісту, де стояв головний трон — старе, масивне дерево, покрите різьбленням, яке бачило надто багато зрад, жорстокості та сліз.

Альба простягнула руку й торкнулася кінчиками пальців холодної деревини. У цю мить вона фізично відчула всю тяжкість прокляття цього місця, розуміючи, скільки нещастя, горя та зруйнованих життів приніс цей шматок дерева королівству. Вона заплющила очі, дозволяючи останній краплі сліз скотитися по щоці, залишаючись наодинці з тишею і мертвими тінями минулого.

Ранкове сонце повільно здіймалося над обрієм столиці, пробиваючись крізь густі хмари диму та пилу, що все ще висіли над понівеченими стінами палацу. На бруківці перед центральними воротами юрмилися сотні наляканих городян, придворних та вцілілих стражників. Вони завмерли в тривожному очікуванні, боячись зробити зайвий рух під пильним наглядом величезної Бронзової Мрії, яка розпростала свої крила напівколом, повністю блокуючи будь-які спроби прорватися всередину.

У цей момент з боку міського тракту з'явився невеликий загін вершників. Натомившись від далекої дороги з Букріверу, на площу влетів лорд Баста Сефтті. Його кінь важко дихав, покритий піною, а сам старий десниця виглядав виснаженим і похмурим після звістки про смерть леді Ріфи та сварки з Гербером.

Зіскочивши з утомленої тварини прямо на холодну бруківку, лорд Баста пробився крізь натовп і стурбовано звів поляд на віверну, на чиїй спині сиділа леді Елеонор Хайм. Суворий старий зморщив лоб, намагаючись оцінити масштаб руйнувань, і різко звернувся до неї, підвищуючи голос, аби перекрити шепіт натовпу:

— Елеонор! Що тут у біса відбувається?! — гукнув десниця, підходячи ближче й тримаючи руку на руків'ї меча. — Де король? Чому люди товпляться на вулицях, а замок зачинений? Яку гру ви знову затіяли?!