Розділ 21 "Кров та принцеса". Сторінка 288

Альба повільною, невідворотною ходою наблизилася до скорченого на бруківці Ашаіра. Потім вона зупинилася за кілька кроків від нього, дивлячись просто в його перелякані, здичавілі від жаху очі. У цьому погляді не було суєти — лише крижана, спокійна смерть.

Зберігаючи всю велич королівської крові, Альба легко зігнула коліна у витонченому, але похмурому реверансі прямо перед своїм ворогом, перш ніж нанести останній удар.

Ашаір безпорадно розпластався на холодному камінні, судомно хапаючись пальцями за землю і намагаючись відповзти назад. Його колись горде обличчя було брудним від пилу та крові, а зляканий голос зривався на жалюгідне тремтіння:

— Альбо... благаю тебе, зупинись! — задихаючись від страху, випалив він, дивлячись на блискуче лезо в її руках. — Не роби цього! Ми ж можемо все вирішити... благаю, заради всього святого, не вбивай мене!

Альба завмерла на мить, тримаючи клинок наготові. Її погляд був сповнений крижаної зневаги, але в глибині очей усе ще горів невиплаканий біль за Сапхірою. Вона різко схилилася над ним, перериваючи його благання гострим, як криця, запитанням:

— Де твій син, Ашаіре? — процідила вона крізь зуби. — Де Вест?

Ашаір здригнувся, відчуваючи, як зашморг стискається на його шиї. Усвідомлюючи, що врятуватися вже не вдасться, і сподіваючись хоча б на мить розчулити чи зупинити її своєю жорстокістю, він збрехав, щоб завдати їй останнього удару в серце:

— Хлопчик... мертвий, — виплюнув він із гіркою іронією. — Я наказав позбутися його ще до того, як ви сюди прилетіли. Його немає, Альбо. Ти запізнилася.

Для Альби це стало останнім ударом. Повіривши його словам і відчувши, як останні крихти надії розсипаються на порох, вона кинула швидкий, сповнений болю погляд на Елеонор, яка мовчки спостерігала за цим із висоти сідла. Вони обоє знали, що війна принесла лише руїну.

Не вагаючись більше ні секунди, Альба зробила різкий, невідворотний рух. Сталева криця блиснула в повітрі, одним сильним ударом відокремлюючи голову Ашаіра від тіла.

Кров бризнула на сірий камінь бруківки. Альба важко дихала, тримаючи в руках закривавлений меч. Більше не відчуваючи ані тріумфу, ані полегшення — лише чорну порожнечу й виснаження — вона розтулила пальці. Клинок з дзенькотом упав на землю.

Гарячі, гіркі сльози нарешті прорвалися крізь її стриманість, стікаючи по щоках. Закривши обличчя тремтячими руками, Альба дала волю риданням, оплакуючи все, що вони втратили в цій безглуздій війні. Потім, зсутулившись під тягарем нестерпного горя, вона розвернулася і повільною, важкою ходою рушила крізь побиті двері всередину палацу.