Розділ 21 "Кров та принцеса". Сторінка 284

Тяжкий тягар втрат розтрощив останні залишки душевних сил леді Ріфи Гербер. Усе її життя, побудоване на інтригах, очікуваннях та холодному розрахунку, розсипалося на порох. Вона втратила абсолютно все: її сестра загинула у вирі кривавих подій, мати пішла з життя разом з сестрою, а віддана вихователька, яка єдина дарувала їй справжнє тепло й турботу, теж зникла з цього світу. Навіть рідний батько, старий лорд Гербер, ніколи не бачив у ній доньку — лише зручний інструмент для власних амбіцій та політичної гри. Вона залишилася абсолютно самотньою у цьому холодному, жорстокому світі, де її власний фатальний прорахунок привів до катастрофи.

У її покоях панувала гнітюча, могильна тиша. Ріфа повільно підняла руки й розпустила своє довге, смоляно-чорне волосся, що важкою хвилею спало на плечі. Серед цієї темряви яскраво й самотньо виділялося єдине світле пасмо, що м'яко відбивало бліде світло зірок із нічного неба.

Вона не хотіла більше боятися. Не хотіла чекати на неминучу розплату, помсту ворогів чи черговий холодний наказ батька.

Ріфа повільно підійшла до відчиненого настіж вікна, що виходило на високу стіну замку, під якою бурхливо й байдуже несла свої темні води глибока річка. Затамувавши подих, вона ступила босими ногами на холодне кам'яне підвіконня. Її чорне волосся та світле пасмо розвівалися на нічному вітрі, танцюючи у променях зір.

Останній раз звівши погляд до байдужого нічного неба, Ріфа заплющила очі. Губи ледь помітно ворушилися у беззвучній молитві про прощення чи хоча б спокій, якого вона ніколи не мала за життя. Зробивши легкий поштовх, вона відпустила себе, назавжди падаючи у вільний політ, і віддала своє змучене тіло на порятунок холодної річки.

У цей же час у розкішній, але зараз сповненій жалоби тронній залі столичного палацу панувала гнітюча атмосфера. Стіни й високі колони були завішані важкими чорними прапорами на знак трауру за жорстоко вбитою принцесою Сапхірою.

Король Ашаір сидів на холодному камені трону, байдуже кружляючи в кубку терпке червоне вино і роблячи повільні ковтки. Поруч із ним, на сусідньому кріслі, трималася за живіт бліда королева Енн Флорбрейк. Її очі все ще були червоними від нещодавніх сліз за загиблою зовицею, але на блідих губах проступала слабка, тривожна тінь надії.

— Ашаіре... поглянь на мене, — тихо промовила Енн, кладучи руку на плече чоловіка і намагаючись привернути його увагу. — Попри весь цей жах і смерть навколо, я мушу дещо сказати тобі. Я вагітна. Скоро я подарую тобі нового спадкоємця... ще одну дитину, яка продовжить наш рід.