Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 251

Звук ляпаса ще гуляв луною по величній залі, а Ріфа вже стояла, із палаючими від сліз і люті очима. Її голос пролунав холодно, різко й владно, розрізаючи напружену тишу краще за будь-який меч:

— Схопіть його! Негайно! — крикнула вона до латників, що стояли навколо.

Девід Айс різко підвівся з трону, стиснувши кулаки, але солдати Півдня, які ще донедавна беззаперечно виконували його накази, раптом завагалися. Звістка про те, що союзник їхнього володаря знищив родину їхньої пані — матір і сестру, — змусила заговорити сумління навіть найжорстокіших ветеранів. Ворожість війська до Девіда раптово спалахнула з новою силою. Скориставшись цим моментом вагання, троє могутніх стражників зробили крок уперед і з залізною хваткою заломили руки узурпатора, міцно притиснувши його до підлоги.

— Ви що, здуріли?! Як ви смієте чіпати свого лорда, пси недобиті?! — розлючено виривався Девід, б'ючись у їхніх руках і задихаючись від люті. — Пустіть мене! Це державна зрада!

Ріфа не вагалася ні секунди. У її погляді більше не залишилося ні краплі колишньої лагідності чи сумнівів — лише крижана пустка і спрага справедливості за пролиту кров рідних. Вона зробила кілька повільних кроків до колишнього чоловіка, дивлячись на нього так, ніби перед нею була порожнеча.

— Державна зрада — це те, що робив ти, Девіде, — тихо, але з убивчою яскравицею мовила вона.

Ріфа різко підняла руку, віддаючи найстрашніший вирок у своєму житті:

— Виколотіть йому обидва ока, щоб він більше ніколи не дивився на кров, яку приніс у наші землі. А потім зв'яжіть його і киньте в річку — нехай Букрівер забере те, що від нього залишилося.

Стражники, не сперечаючись, жорстко виконали наказ. По залі рознеслися страшні, нелюдські крики узурпатора, які за кілька хвилин стихли в холодних водах річки, змиваючи останню сторінку кривавого тирана в цьому замку.

Коли крики узурпатора затихли за стінами зали, Ріфа повільно повернулася до лорда Гербера. Уся її залізна жорстокість миттєво зникла, поступившись місцем глибокому, нестерпному болю. Вона підійшла до батька, і з її очей знову бринули сльози, та цього разу тихі й безпорадні.