Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 245

Тієї ж ночі за тисячі миль звідси, у темних і холодних покоях, королева Альба різко розплющила очі. Її груди важко й часто здималися, а подих перехопило від жаху.

Це було не просто сновидіння. У моторошному видінні не було казкових дівчат неземної краси чи пророчих ангелів — лише вона сама. Альба чітко бачила свої власні руки, заплямовані липкою, гарячою кров'ю, і холодне, знівечене тіло її рідного брата Макто, яке вона тремтячими пальцями притискала до грудей.

Вона прокинулася в холодному поту, із криком, що застряг у горлі. Серце шалено калатало в ребрах, а свідомість пронизувала крижана, невідворотна істина: Ашаір виграв. Вона відчула це всім єством — її брат мертвий.

Не гаючи ні секунди, у легкій нічній сорочці, босоніж по холодній кам'яній підлозі, налякана до краю Альба вискочила зі своїх покоїв. Швидким, майже божевільним кроком вона кинулася коридорами замку, прямуючи прямо до покоїв королеви-свекрухи Лілії, аби крикнути їй у вічі страшну новину про загибель Макто і їхню спільну поразку.

Альба летіла темними коридорами, не відчуваючи холоду каменю під босими ногами. Вона забігла до палати Лілії, сподіваючись знайти порятунок чи хоч якусь відповідь, але натомість її зупинила гнітюча, моторошна тиша.

У великих розкішних покоях не було жодної душі — навіть вартових біля дверей. Альба раптом згадала: усю охорону замку кілька днів тому з боєм кинули на війну, залишивши стіни абсолютно беззахисними. На великому ліжку мирно спала Лілія Вудкос, не підозрюючи, що її ворог мертвий, а світ навколо них уже остаточно рухнув.

Очі Альби лиховісно загорілися в напівтьмі кімнати. Вона повільно повернула голову в бік важкого дубового столу. Там, серед безладу паперів, стояло щось знайоме — розкішний золотий підсвічник із витонченим срібним жолудем у центрі. Подарунок покійного Хенна Парена, який він привіз їй із далеких країв у день заручення королеви Лілії з Макто першим.

Альба підійшла ближче й тремтячими пальцями взяла його в руки. Холодний метал обпекав долоні, а перед очима знову постало мертве обличчя брата. Її погляд сповнився болю, і гарячі, беззвучні сльози ручаями покотилися по щоках, зриваючись прямо на блискуче золото.