Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 238

Альба різко зупинилася, її погляд став гострим, як кинджал. Вона зробила крок назустріч свекрухі, вкладаючи у кожне слово всю накопичену гіркоту:

— Не тобі говорити про слабкість чи силу, мамо. Ти сама почала цю війну. Всі ці інтриги, розбрат і кров — твоя справа рук.

Лілія навіть не здригнулася від прямого звинувачення. Вона повільно повернула голову, на її вустах з'явилася холодна, зневажлива усмішка, а в смарагдових очах спалахнув фанатичний блиск. Вона зробила крок до Альби і відповіла без найменшого сумніву:

— Усе, що я роблю — заради держави. Трон вимагає жертв, Альбо, і крові тих, хто стає на шляху. Зрозумій це, поки ще не пізно, бо історія виправдовує лише тих, хто перемагає.

Коли сонце остаточно сховалося за обрієм, фарбуючи небо в багряно-сірі тони, над руїнами Білого Мармуру запанувала прохолодна темрява. У центрі табору біля розкладеного вогнища зібралися ватажки заколоту.

Лорд Макто Сеулл сидів на поваленій кам'яній брилі, похмуро дивлячись у полум'я. Поруч із ним примостився Джо Хайм, підкидаючи у вогонь сухі гілки. У світлі вогню їхні обличчя виглядали втомленими, але зосередженими. Неподалік стояли Баста Сефтті та лорд Гербер — вони саме обговорювали подальший маршрут і майбутні маневри королівської армії.

Баста схрестив руки на грудях і скептично похитав головою, дивлячись на розгорнуту перед ними мапу:

—Ашаір вже взяв родовий замок Герберів. Але ми знаємо, що цю фортецю тримає Девід Айс. Питання в тому, чи варто нам витрачати сили і йти саме туди, щоб вибити його, чи краще оминути цю пастку?

Лорд Гербер насупився, торкнувшись руків'я свого кинджала, і різко відповів Басті:

— Оминути? Якщо ми залишимо Девіда Айса у нас в тилу, він переріже всі наші лінії постачання, щойно ми рушимо далі до столиці. Букрівер — ключ до цих земель, і Айс знає це не гірше за нас. Нам доведеться йти туди і викурити його звідти вогнем та сталлю.

Джо Хайм підняв погляд на обох радників, а потім перевів його на Макто, у голосі лорда звучала холодна рішучість:

— Гербер має рацію. Ми не можемо дозволити ворогу сидіти у нас за спиною. Але вирішувати тобі, Макто — йдемо на Букрівер чи чекаємо, поки Ашаір сам прийде сюди, під наші стіни?

У задушливій напівтьмі військового намету панувала тиша, порушувана лише шелестом мап та далеким гулом табору. Леді Ліста Гербер сиділа на краю похідного ліжка, стискаючи пальцями край ковдри, і з гірким болем у голосі казала леді Джоані Парен:

— Мені так боляче від думки, що Букрівер у їхніх руках... Родове гніздо, стіни, які пам'ятали нас щасливими — тепер там господарюють ці психи, холуї Девіда Айса. Все, що ми любили, топчуть брудні чоботи...