Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 237

Ашаір різко підскочив до солдата, який вказував на обрій, і, мружачись від яскравого сонця, люто випалив:

— Хто там може бути?! Навколо лише бунтівники та зрадники! Говори чітко, чиї це прапори!

Солдат напружено прищурився, дивлячись на руїни через підняту куряву, і блідим голосом відповів:

— Ваша Величносте... це північні стяги. Вони вже там.

Обличчя Ашаіра миттєво зблідло. Жах від недавньої зустрічі з віверною змішався з панікою перед новою загрозою. Заїкаючись від страху, він кинув на ходу своєму війську:

— П-північани?! Прокляття... Вони йдуть туди! Рухаємося швидше, ми не можемо дозволити їм закріпитися на руїнах! — заволав король, відчайдушно підганяючи своїх людей у бік Білого Мармуру.

Тим часом за кілька миль звідти, над мирними на перший погляд володіннями леді Елеонор Хайм, знову пронеслася та сама жовта віверна. Велетенський звір несподівано різко спустився униз і важко приземлився на верхівку однієї з найвищих новозбудованих веж замку. Під вагою монстра стародавнє каміння не витримало — вежа з гуркотом розсипалася, перетворившись на купу уламків і пилу

Елеонор у цей час перебувала на подвір'ї. На мить усе завмерло: її охоронці вже схопилися за мечі, готуючись до бою, а сама володарка напружено застигла, звівши погляд на монстра.

Проте віверна й не думала нападати. Звір лише ліниво розправив величезні крила, окинув байдужим поглядом замок і людей унизу, після чого спокійно затих серед руїн кам'яної кладки, ніби шукаючи спокою від довгих перельотів.

У королівському саду панувала прохолодна тиша. Ранкове повітря торкалося мармурових доріжок і підстрижених кущів, але напруга між двома жінками робила цю атмосферу майже нестерпною. Лілія Вудкос повільно йшла алеєю, спокійно кутаючись у розкішне хутро, тоді як королева Альба Сеулл крокувала поруч, тримаючись із крижаною стриманістю.

Лілія зупинилася біля білої статуї, зірвала невелику кромку сухого листя з гілки і, не дивлячись на невістку, тихо мовила:

— Війна завжди робить жінку слабкою, Альбо. Вона забирає останню опору і змушує тремтіти перед кожним новим вітром. Але... тільки не у твоєму випадку. Ти вчишся дивитися на це без сліз.