Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 236

Наступного ранку густий ліс нарешті відпустив королівське військо. Ашаір підвівся з вологого моху, розтираючи затерпле від холодного повітря плече, і вивів людей на відкритий простір. Згідно з мапою, шлях через хащі завершився — попереду лежали згарища та кам'яні кістяки Білого Мармуру. До руїн залишалося зовсім небагато, і виснажена колона отямилася, збагнувши, що мета вже близько.

Тим часом у самому серці Білого Мармуру прокинувся табір армії Півночі. Лорд Макто Сеулл вийшов на обвуглений ґрунт колишнього двору, окинувши поглядом своїх людей. Втома від важкого переходу відчувалася в кожному кроці воїнів, тож Макто ухвалив єдине правильне рішення.

— Сьогодні нікуди не рушаємо! — голосно наказав він на всю площу руїн. — Зупиняємося тут на увесь день. Людям і коням потрібен відпочинок. До того ж розвідники обшукали старі підвали — там уціліло кілька бочок із припасами та зерном, тож голодувати не будемо.

Солдати з полегшенням почали розгортати табір біля розбитих стін. Проте спокій тривав недовго. Раптом повітря над їхніми головами розсік потужний, глибокий помах величезних крил, що супроводжувався низьким гуркотом.

Макто різко підняв голову вгору. Просто над руїнами Білого Мармуру, затуляючи ранкове сонце, пролетіла велетенська жовта віверна. Її луска яскраво блищала у променях світла, а потужний силует за лічені секунди зник за обрієм, прямуючи далі на південь і залишаючи за собою тривожну відлунну тишу.

Тієї ж миті велетенська жовта віверна пронеслася над відкритим полем, де саме виходило з лісу виснажене залізо королівського війська. Її величезні крила закрили сонце, кинувши на землю лякаючу, велетенську тінь, яка накрила всю колону.

Зчинилася паніка. Звір не збирався нападати і летів далі на південь, але самого його вигляду вистачило, щоб зламати залишки військової дисципліни. Солдати з криками кинулися врозтіч, розсіюючись по полю. Попереду всіх, гублячи шолом і відчайдушно розмахуючи руками, біг наляканий до смерті Ашаір, який щодуху намагався сховатися від небесного монстра. Проте через паніку його власні воїни, біжачи значно швидше, миттєво обігнали переляканого короля, залишаючи його плестися позаду.

Коли загроза зникла за обрієм і дихання трохи вирівнялося, Ашаір, намагаючись зберегти хоч якусь гідність після ганебної втечі, випростався і гордовито заявив солдатам, що ледве переводили дух:

— Бачили?! Це небесний знак! Жовта віверна з'явилася не просто так — це благословення вищих сил, знак нашої беззаперечної перемоги!

Ніхто з воїнів не наважився сперечатися з королем, хоча в очах кожного читався лише страх. Раптом один із розвідників, що видерся на невеликий пагорб попереду, різко закричав, вказуючи рукою вперед:

— Ваша Величносте! Дивіться! Я бачу обрій Білого Мармуру... І здається, там хтось є!