Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 234

Ліс, у який забилося королівське військо, зустрів їх вогкою темрявою та покрученими гілками, що чіплялися за обладунки, наче кістляві пальці. Ашаір, розчервонілий від люті та сорому, зіскочив з коня й розгорнув пошарпану мапу. Його пальці тремтіли, коли він намагався вирахувати шлях між плямами бруду на пергаменті.

— Двісті миль... — пробурмотів він собі під ніс, і ці слова пролунали як вирок. — Ще двісті миль до Колдстоуна через ці прокляті хащі.

Він зиркнув на своїх вояків, які знесилено опадали на мох, і віддав наказ продовжувати рух. Він вів їх далі, сподіваючись, що цей шлях нарешті виведе їх із лісового полону, хоча кожен його крок видавав у ньому людину, яка не має найменшого уявлення про справжню військову тактику.

Тим часом на іншому фланзі театру воєнних дій військо лорда Макто Сеулла нарешті вийшло з-за останнього пагорба. Перед ними, наче мовчазний докір минулого, постали величні руїни Білого Мармуру. Колись неприступні стіни, що належали роду Хаймів, тепер були лише обвугленими кістками велетенського скелета замку, крізь арки якого безперешкодно гуляв північний вітер.

Макто зупинив свого коня біля підніжжя руїн, відчуваючи, як історія цього місця тисне на плечі. Поруч із ним їхав Джо Хайм, чиє обличчя, зазвичай спокійне, зараз виглядало як застигла маска скорботи.

— Ми тут, — тихо сказав Макто, не відводячи погляду від розбитих колон. — Це місце було оплотом, а стало символом нашого гніву.

Джо повільно кивнув, під'їжджаючи ближче до місця, де колись були ворота. Його голос був ледь чутним шепотом, сповненим болючої ностальгії:

— Це був родовий замок мого батька. Тут я вчився володіти мечем, тут ми проводили літа, не знаючи, що таке війна. Дивлячись на це згарище, я розумію, що не маю права на милосердя. Коли ми пройдемо крізь ці руїни, назад шляху вже не буде. Або ми повернемо собі право на власне майбутнє, або Білий Мармур стане остаточною могилою для нашого роду.

Макто поглянув на свого союзника, вбачаючи в його словах не лише помсту, а й глибокий, особистий виклик долі.

— Ми не помремо тут, Джо, — твердо відрізав Макто, піднімаючи руку, щоб подати сигнал до подальшого маршу. — Ми пройдемо крізь ці руїни й спалимо Мідний Камінь дотла. Це буде справедлива відплата за все, що вони в нас відібрали.