Розділ 17 "Король всіх королів". Сторінка 233

Леді Ліста Гербер мовчки піднялася від вогнища і попрямувала до просторого військового намету, розкинутого серед сільських хат. Усередині панувала напівтьма, освітлена лише м'яким блиском єдиної лампи. У цій самій кімнаті, загорнута в теплі вовняні ковдри, сиділа леді Джоана Парен — її мати та водночас дружина її батька, лорда Гербера.

Джоана підняла втомлений погляд на Лісту і гірко зітхнула, кутаючись у хутро:

— Ця війна вижме з нас усі соки, Лісто, — тихо мовила жінка, хитаючи головою. — Узурпатори так просто не здадуть трон, а наші чоловіки надто сліпо вірять у свою правоту. Навіть якщо ми дійдемо до столиці, ціна буде занадто високою для всіх нас.

Тим часом Макто Сеулл продовжував обходити табір, перевіряючи пости та стан коней. Проходячи повз одну з найбідніших сільських хат, його погляд випадково впав на жінку, що стояла на ґанку з глечиком води.

Серце лорда раптом пропустило удар.

У світлі факела він упізнав Глінду — жінку, яку колись, у далекій юності, кохав усім серцем, перш ніж війна та обов'язки розвели їхні шляхи назавжди. Але тепер вона належала зовсім іншій реальності: поруч із нею крутилося двоє малих дітей, а з хати саме вийшов її чоловік, простий селянин із мозолястими руками, який втомлено привітав незнайомця в обладунках. Глінда лише на мить зустрілася з Макто поглядом — у її очах не було докору, лише відлунок минулого, яке вже ніколи не повернути. Макто важко ковтнув ком у горлі, мовчки схилив голову і пішов далі в нічну темряву табору.

Почувши свист стріл, що розрізали повітря, Ашаір на мить застиг, дивлячись угору, де на фоні сірого неба вимальовувалися смертоносні хмари наконечників. Його очі розширилися від переляку — він явно не очікував такого рішучого опору від «якогось там нового замку».

— В укриття! В ліс! — заволав він, розгублено смикаючи повіддя коня і ледь не випадаючи із сідла.

Його військо, що ще хвилину тому марширувало з гордовитим виглядом, перетворилося на натовп переляканих людей. Вони кинулися врозтіч, здіймаючи куряву та вигукуючи прокляття, намагаючись сховатися під густими кронами дерев, що височіли неподалік. Метал брязкав об метал, коні іржали від болю та паніки, а солдати, забувши про королівські накази, втискалися в землю, рятуючись від чергової зливи стріл.

Високо на стіні Елеонор Хайм завмерла в передчутті. Її обличчя, досі бліде й холодне, тепер пашіло хижим захопленням. Вона сперлася руками на холодний камінь парапету, спостерігаючи за тим, як велике королівське військо перетворилося на зграю переляканих щурів, що ховаються в хащах. Її очі виблискували від задоволення — це був її замок, її земля, і вона щойно довела, хто тут справжня господиня. Вона відчувала приплив адреналіну, спостерігаючи за цією безладною втечею, і ледь стримувала посмішку, що ледь помітно грала на її вустах.