Розділ 16 "Війна жовтих та синіх". Сторінка 228

Баста Сефтті звівся на ноги, спираючись на край важкого дубового столу. Його сиве волосся було розпатлане, а обличчя випромінювало непохитну рішучість. Він витримав погляд Макто і відповів твердим, сповненим вікової мудрості голосом:

— Ти кажеш про мої роки, Макто, але забуваєш про головне, — його пальці міцніше стиснули стільницю. — Я прожив достатньо, щоб бачити, як це королівство повільно гниє під владою тих, хто не має ані честі, ні права на трон. Моє серце витримає все, що завгодно, якщо на кону стоїть повалення узурпаторів. Я піду в цей похід разом із вами, і крапка. Не намагайся відмовити мене, бо мій меч належить цій справі до самого кінця.

Джо Хайм кивнув на слова старого соратника, дописуючи останні рядки й ставлячи воскову печатку на сувої.

— Добре, Басто. Твоя воля непохитна, як завжди, — мовив він, підводячись з місця. Джо взяв складений документ і вийшов у коридор, де передав листа надійному віснику з наказом негайно вирушати на південь до Елеонор.

Тим часом у Мідному Камені Альба насолоджувалася спокоєм палацового саду. Вона повільно прогулювалася доріжками між кущами троянд, насолоджуючись прохолодним вітерцем, що обвіював її бліде обличчя. Повністю занурена у власні думки, вона випадково підняла очі вгору.

На тлі світлого вечірнього небосхилу майнула велетенська темна тінь, що з неймовірною швидкістю пролетіла просто над вежами замку. Альба затамувала подих. Це була величезна крилата істота, яка своїм силуетом та будовою нагадувала давню міфічну віверну. Її луска блищала на сонці відтінками темної бронзи та жовтого металу, випромінюючи хижу, незбагненну велич.

Мить — і страхітливий силует зник за високими стінами, залишивши по собі лише потужний порив вітру. Водночас із внутрішніх дворів палацу долинули тривожні вигуки та загальний галас — перелякані служниці й вартові панічно вказували в небо, охрещуючи себе від жаху перед невідомим звіром.

Серце Альби забилося швидше. Не гаючи ні секунди, вона злетіла по сходах назад у прохолодні коридори палацу і побігла до іншого виходу, що вів прямо на масивні кам'яні ступені головного двору.

Там уже зібрався чималий натовп: перелякані слуги, вартові та кілька дворян з блідими обличчями хапалися за зброю, тривожно дивлячись у порожнє небо, де від велетенської істоти не лишилося й сліду. Гучний гомін не вщухав, кожен висував свої версії та панікував.