Розділ 15 "Руда примара". Сторінка 212

Елеонор обережно нахилилася й м’яко поцілувала Альбу в холодний, блідий лоб.

— Обіцяй мені, що одужаєш, — прошепотіла вона, заправляючи пасмо рудого волосся за вухо подрузі. — Я збудую той замок на рівнинах. Даю слово, мине не більше п'яти років — і я доведу це до кінця. Щойно ти станеш на ноги, я обов’язково запрошу тебе до себе, у нашу власну зелену тишу, далеко звідси.

Вона випрямилася, кинула останній довгий, повний болю погляд на нерухому постать королеви й акуратно поклала на край ліжка невелику, ретельно вишиту шовковими нитками картину. На ній були зображені вони двоє — Елеонор та Альба — усміхнені й вільні, що гуляють серед квітучих троянд у королівському саду, ще до того, як цей замок перетворився на в’язницю. Згнітивши серце, Елеонор різко розвернулася і вийшла, залишаючи кімнату в абсолютній, тяжкій самотності.

Тим часом важкі дубові двері в іншій частині крила відчинилися без стуку. Лілія Вудкос увійшла до просторих особистих покоїв свого сина. У кімнаті панував напівмрак, розігнаний лише тьмяним світлом свічок, що виривали з темряви розкішні, але похмурі інтер'єри.

У розкішній, але темній кімнаті панувала гнітюча атмосфера. Король Ашаір сидів біля масивного робочого столу, повністю заваленого нерозпечатаними сувоями державних указів, скаргами лордів та печатками радників. Він навіть не торкався справ столиці — його порожній, похмурий погляд був прикутий до однієї точки на стіні, а думки застрягли в покоях нерухомої королеви.

Лілія Вудкос підійшла ближче, окинувши стіл брезгливим поглядом, і різко склала руки на грудях:

— Ашаіре. Що це означає? Кабінет завалений депешами зі сходу, столиця гуде від невдоволення радників, а ти сидиш тут і закинув усі державні справи! У чому діло?

Король повільно підняв на неї важкий, змучений погляд. У його голосі не було колишньої сталевої жорстокості — лише глуха, отруйна апатія:

— Альба досі не приходила до тями... Вона почуває себе погано, лежить там як мертва. Я... я не хочу нічого робити. Мені байдуже до ваших рад і королівства.

Не встиг він договорити, як Лілія різким, розмашистим рухом вдарила його по щоці. Від зворотного боку її долоні пролунав дзвінкий ляпас, що відлунням розійшовся по порожній кімнаті. Ашаір різко відсахнувся, затиснувши палаючу щоку.

— Отямся! — прошипіла Лілія, нависаючи над ним із палаючими від люті очима, її голос бринів крижаною сталлю. — Ти — король! Ти не маєш права зважати на якусь бідну дівчину чи її істерики! Забудь про неї, чуєш?! Якщо ти зараз же не візьмешся за роботу і не повернешся до трону, твої вороги розірвуть нас обох, поки ти тут оплакуєш своє нікчемне життя!