Розділ 15 "Руда примара". Сторінка 211

Маленьке, знівечене жорстокою дійсністю життя згасло вже за кілька днів. Дитятко, чий череп був зламаний ще до першого вдиху, не витримало цього світу. Попри всю холоднокровність і зловтіху, Лілія не наважилася кинути тіло на поталу коридорним пліткам чи бруду — заради збереження пристойності та королівського статусу вона особисто розпорядилася поховати маля тихо, без зайвого галасу, загорнувши у білий атлас.

Тим часом у покоях королеви панувала гнітюча, застигла тиша.

Елеонор сиділа на краю широкого ліжка, обережно тримаючи Альбу за холодні, безживні пальці. За вікном змінили одне одного кілька днів і ночей, і вона тихим, монотонним голосом намагалася повернути подругу до життя, розповідаючи все, що відбувалося за стінами їхньої фортеці:

— Минув уже місяць, Альбо... У палаці зовсім тихо, всі тільки й шепочуться про те, що сталося тієї ночі. Ашаір замкнувся у своєму кабінеті, зливається з власними підозрами, а Лілія намагається взяти всі справи під свій контроль, вдаючи, ніби нічого не змінилося. Але нічого тут не змінилося на краще... Повертайся до нас. Прошу тебе, відкрий очі, не залишай мене тут саму серед цих стін...

Елеонор на хвилю замовкла, а її голос ледь помітно затремтів, видаючи внутрішній надлом. Вона болісно стиснула долоню Альби, ніби намагаючись передати їй хоч краплю свого тепла, і продовжила, дивлячись кудись крізь стіну, в одне лиш їй відоме майбутнє:

— Але є й інші новини, Альбо... На жаль, мені доведеться покинути тебе. Мені так шкода залишати тебе тут саму, але я мушу їхати. Надійшла звістка з дому... Крістон Хайм загинув, він вдавився пирогом.

Вона важко зітхнула, а в очах блиснули сльози, які вона намагалася стримати. Крістон був її старшим братом, тим, хто твердою рукою правив їхнім родовим гніздом — величним замком - Білим Мармуром, де пройшло їхнє дитинство.

— Його брат-близнюк Джо зараз обіймає посаду десниці в Колдстоуні, — продовжила Елеонор, гірко всміхнувшись кутиками губ. — А люди на наших землях... вони бунтують і хочуть бачити на троні мене, законну спадкоємицю роду. Вони чекають на мене. Але я не хочу повертатися в холодні, занесені снігами кам'яні вали Білого Мармуру, де все пропахло кров'ю і владою. Коли я розберуся з усім цим, я збудую власний замок десь там, на безкраїх рівнинах, де багато сонця, живої зелені та вітру... Де можна буде дихати на повні груди.

Елеонор знову схилилася до нерухомого обличчя подруги, погладивши її по щоці тихим, благальним рухом:

— Тому тримайся, моя люба. Ти мусиш прокинутися. Обіцяй мені, що ти виживеш у цьому пеклі.