Розділ 15 "Руда примара". Сторінка 210

Минув тиждень відтоді, як свідомість Альби зачинилася на замок від жаху й болю, залишивши її тіло лежати в нерухомому заціпенінні. Проте в глибинах її зануреного в темряву розуму час ішов за зовсім іншими законами.

Кожну ніч, що зливалася для неї в єдину нескінченну добу, Альба опинялася в одному й тому ж дивному, химерному просторі, де межа між сном і небуттям стиралася. І щоразу там з'являлася вона — дівчина неземної, майже примарної краси. Її шкіра була білою, як перший сніг на північних пагорбах, а розсип довгого білого волосся спадав на плечі, мов найтемніша шовкова хмара навпаки, сяючи світлом.

У тому білосніжному волоссі чітко вирізнялася одна яскрава, сонячно-жовта пір'їна, що дивним контрастом пашіла на тлі її блідості. Ця таємнича незнайомка щоразу мовчки наближалася до Альби, лагідно і заклично простягаючи руку, пропонуючи допомогу, вихід або порятунок від цього вічного кошмару.

Але щоразу Альба відступала назад, стискаючи долоні й відмовляючись прийняти цю руку. Щось усередині — чи то страх довіритися комусь після всього перенесеного болю, чи то невидимий якір, що тримав її у світі живих — не дозволяло їй зробити крок назустріч цій білокурій дівчині з жовтою пір'їною у волоссі.

Тиждень за тижнем у цьому затяжному, нерухомому забутті Альба почала змінюватися. Її мозок, відгороджений від кривавої реальності замку, розбудував власний закон у сні — вона навчилася ходити. Тепер її свідомість не просто блукала в тумані, а чітко усвідомлювала кожен крок, кожен подих і кожну детально вибудувану декорацію цього потойбічного світу.

Сон перетворився на моторошну, крижану реальність. Куди б вона не ступала, скрізь розстилалася безкрая, потріскана крига, під якою плескалася темно-синя, крижана вода північних морів. Повітря було сповнене лютим морозом, що обпалював легені, та все ж Альба не відчувала холоду. Ба більше, попри весь пережитий жах, її обличчя і тіло не старіли — вона лишалася такою ж молодою, як у дні своєї юності, немов час у цьому крижаному вимірі зупинився.

Та найголовнішим було інше. У її власних руках, щоразу важких і наче свинцевих, Альба тримала крижаний череп — це був череп дорослої людини, який забрав у неї весь світ. А на його понівеченій маківці застигла кривава корона. Багряні краплі, що ніколи не замерзали на цьому холоді, стікали з зубців корони прямо на її пальці, пропалюючи шкіру невидимим болем. Вона стояла посеред замерзлої пустині, тримаючи цей тягар, і нарешті чітко розуміла кожну деталь свого кошмару, не маючи сили ні кинути його, ні прокинутися.