Розділ 15 "Руда примара". Сторінка 208

Останній, виснажливий поштовх вирвав з грудей Альби тихий, ледь чутний стогін. Вона здригнулася всім тілом, і в ту ж мить по кімнаті розлився тонкий, слабкий плач новонародженого — звук, що здавався нереальним у цьому задушливому склепі, наповненому ароматами болю і страху.

Альба, майже непритомна від втрати сил, автоматично простягнула руки, підхоплюючи вологе, крихітне тільце. Вона притиснула його до своїх грудей, ховаючи дитя від сторонніх очей у складках своєї розірваної сукні. Незважаючи на калюжу крові навколо і розмиту свідомість, вона почала несвідомо, судомно розгойдуватися з боку в бік, колихаючи маля, немов захищаючи його від усього світу.

Лілія, побачивши це видовище, скривилася від огиди. Вона демонстративно підняла своє віяло, закриваючи ним обличчя, ніби намагалася сховатися від самої суті цього моменту, і відвернулася до вікна, поправляючи поділ сукні.

Ашаір зробив крок вперед. Його обличчя було маскою з холодного каміння, але в очах спалахнула небезпечна, істерична цікавість. Він нахилився над дружиною, нависаючи над нею, наче хижий звір.

— Хто це? — прохрипів він, намагаючись вловити хоч якийсь вираз на обличчі Альби. — Кого ти народила? Хто це, Альбо?!

Королева не відповіла. Вона міцно тримала дитя, її очі були щільно заплющені, а на обличчі застигла маска абсолютної, відстороненої тиші. Вона здавалася вже не живою людиною, а скульптурою, що ціною власного життя зберегла свою таємницю. Вона мовчала, не в силах — чи не бажаючи — сказати жодного слова, цілком занурена у цей єдиний, болісний зв'язок зі своїм немовлям, ігноруючи гнів чоловіка, який стояв за крок від того, щоб власноруч обірвати дві душі.