Розділ 15 "Руда примара". Сторінка 207

Королева знову вигнулася, впиваючись пальцями в підлогу так, ніби намагалася роздряпати камінь. Її крик цього разу був зовсім іншим — низький, горловий, сповнений тваринного жаху і виснаження, яке межувало з божевіллям. Здавалося, що кожен нерв у її тілі натягнутий до межі й ось-ось лусне, перетворюючи її на безформну купу болю.

— А-а-а-а-аргх!.. — хрипкий стогін перейшов у довгий, надривний зойк, від якого навіть у повитух похололо в жилах.

Повіки Альби затремтіли, очі закотилися, а по венах на скронях пульсувала кров. Вона знову напружилася — настільки сильно, що її тіло почало битися в дрібних, невблаганних судомах. Повітря в покоях стало важким від запаху поту, трав і передчуття чогось неминучого.

Раптом Лілія, що стояла ближче всіх, вжахнуто відсахнулася, вказуючи пальцем на підлогу. Між блідими ногами Альби почала розтікатися темна, густа калюжа. Спершу вона здавалася майже чорною в напівтемряві, але з кожним новим поштовхом тіла королеви її ставало все більше, і вона починала яскраво виблискувати на світлі факелів кривавим відтінком.

Кров стікала по стегнах, залишаючи огидні, багряні сліди на холодній підлозі. Життєва сила Альби почала витікати разом із цією кров'ю. Повитухи заметушилися, їхні голоси перетворилися на нерозбірливе бурмотіння, а руки, забруднені в червоному, почали хаотично хапатися за простирадла. Альба відчула, як світ навколо неї стрімко тьмяніє, а біль, що до цього був гострим, почав розмиватися в холодну, липку пітьму, що заповнювала її свідомість. Вона відчувала себе пусткою, в якій кожна крапля крові була кроком до небуття.