6. Дотик минулого.

Часом прокинешся посеред ночі, коли мозок ще знаходиться у володінні фантастичних з’явищ, які власна уява безладно напхала у твоє сновиддя, і єдиним надважливим питанням, котре необхідно вирішити одразу, залишається наступне – так це був сон, чи все ж таки дійсність?

Сидячі на ліжку і вдивляючись у нічний спокій липневого завіконня, Марко намагався зрозуміти, як йому відповісти на те славнозвісне питання у перші миттєвості раптового прокидання. Ганна. Дівчина-красуня Ганна. Ні! Неможливо! Вона точно не була сонливим видінням. Ніколи і ніде в світі йому не траплявся такий чарівний запах. Запах її волосся. Насправді Марко знав, як пахне свіжоспечений хліб, і як бадьорять пахощі квіткового лану, зрошеного вранішньою росою, і яким манливо-запашним буває мед, що цівочкою звивається з нахиленого глечика. Але щоб усі ці аромати було неймовірним чином об’єднано і щедро віддано у дар одній-єдиній на землі дівчині? Таке могло статися тільки на яві, позаяк ніколи і нічого схожого не змогла б створити людська фантазія!

Запевнившись таким чином, Марко заспокоївся. Втім намагання хлопця примусити себе знову заснути виявилися марними. Він ледь чутно підвівся з ліжка і, вдягнувшись нашвидку, подався з хати. Надворі затишно панувала літня ніч. Стоячи на ґанку і вслухаючись у заколисливе стрекотіння цвіркунів, Марко вдивлявся у поодиноко освітлені мерехтливими вогниками свічок віконця довколишніх біленьких хаток-мазанок із солом’яними стріхами. Ніби все навколо було, як у звичайнісінькому, нехай і не надто сучасному, але все ж таки українському селі, проте чогось звичного все одно не вистачало. Можливо якісь повсюдні об’єкти, котрі пересічні настільки, що, зазвичай, навіть не помічаєш їхньої наявності, однак точно знаєш, що вони повинні бути. Стовпи! Чому ніде не помітно жодного електричного стовпа?    

Марко намацав у кишені свій смартфон і спробував його ввімкнути.

- Марна справа, друже! – раптом почувся позаду нього стишений голос Тараса Орлика, який хвилину тому прокинувся від скрипу невдало зачинених Марком дверей будинку. – Така сама історія!

Тарас показав товаришеві свій гаджет, що не виявляв жодних ознак працездатності.

- А чому не заряджаєш? Хіба зарядника нема? – здивувався Марко.

- Тим-то й ба, що є! Тільки який сенс у заряднику, якщо розеток ніде не знайдеш!

- Тобто?

- А ти не помітив, що ми вечеряли при свічках?

- Ну то й що з того? Може в людей світло зникло у будинку після блискавки. Зранку все полагодять, і знайдуться тобі розетки!

- А розтлумач мені, друже, навіщо людям взагалі електрика, якщо в будівлі ні жодного освітлювального приладу, ні телевізорів, ні навіть холодильника немає!

- Ти що вже і розслідування у будинку полковника встиг провести? – усміхнено поцікавився Марко.

- Ну, звісно, що тобі наразі зовсім не до того! – розчаровано зазначив Тарас. – Якщо б і від мене весь вечір така панночка Ганна ні на крок не відходила та й в очі заглядала, я б також, мабуть, уваги ні на що не звертав!

- Вона тут ні до чого! – заперечив Марко. – Заспокойся, Тарасе! Давай краще дочекаємося світанку, поснідаємо, усе що тебе цікавить познаходимо, подякуємо людям за гостинність і з першим автобусом повернемося до Ічні!

- Що ж не хотів тебе заганяти у глухий кут, проте бачу інакше тебе не розбуркати!

- Знов якісь загадки. Що ще сталося?

- Коли ми, мов ужалені, гасали по ланах за собакою Назарчика, а ти поблизу гайка залицявся до своєї Ганнусі, ми майже добігли до траси, де зупинявся автобус, який нас туди довіз. І знаєш, що ми там побачили?

- Навіть боюсь уявити! – насмішкувато промовив Марко.

- Якимось дивним чином асфальтована дорога перетворилася на звичайну земляну без жодних ознак цивілізації!

- Маєш якісь припущення, хто асфальт встиг за годину до самого ґрунту здерти? – ледь стримуючись від сміху, пожартував Марко.

- Не віриш? – розходився Тарас, бігцем спускаючись з ґанку. – Пішли зі мною!

- Куди ти гайнув, віхало? – намагався зупинити товариша Марко, все ще впевнений у тому, що Тарас скоріш за все щось наплутав і змусив самого себе повірити у власні вигадки.

- Пішли кажу, розумако! – невблаганно наполягав Тарас.     

Повний місяць освітлював спляче село, ніби дбайливо переймався тим, щоб кожний, хто о цій порі ще бадьориться, зміг якнайшвидше і без перешкод дістатися домівки і нарешті відпочити. Натомість і тим, хто з невідкладних причин втратив спокій, нічне світило також не відмовляло у допомозі. Марко ледь поспівав за мовчазним Тарасом. Вони прудко опинилися на краю Макіївки і попрямували головним шляхом геть від села. Перші кількасот метрів Марко сприйняв цілком оптимістично, позаяк був впевнений, що асфальтована дорога ось-ось розпочнеться, а до села її просто полінувалися свого часу докласти. Хіба ж то дивина якась? Однак життєствердний настрій Марка майже одразу змінився на розгубленість, як тільки-но вони з Тарасом застигли навпроти того самого гайка, де нещодавно на їхнє прохання водій зупиняв свій автобус.

- Хай там як, друже, - звернувся до товариша Тарас Орлик, - а скільки не метляй, як бичок на всі боки головою, а ні ліворуч, а ні праворуч ти асфальту не помітиш. Ба більше я тобі скажу: його тут взагалі ніколи й не було!