2. Гетьманська четвірка.

Одноманітне вистукування залізничних коліс за вікном купе ненав’язливо заспокоювало. У темряві завіконня подекуди миготіли вогнями придорожні ліхтарі. Вони начебто по черзі заглядали у вікна пробігаючих повз вагонів, беззаперечно погоджуючись з подорожніми, що єдине доцільне заняття о цій порі і за таких обставин - зосереджене вивчання змісту своїх персональних мобільних пристроїв.

За згаданою четвіркою хлопців прізвисько «гетьманська четвірка» закріпилося якось випадково. І як усе випадкове майже одразу справило враження, що вочевидь так давно вже мало статися, бо краще навряд чи вигадаєш. А трапилося це наприкінці минулої осені, у день, коли мав відбутися фінальний матч за звання чемпіонів міста Дніпра з волейболу серед учнів 7-х класів загальноосвітніх навчальних закладів. І треба ж було, що саме у той день, усього лише за годину до вирішальної гри, Назар Дорошенко – основний нападник команди – застукав свого домашнього улюбленця лабрадора Йосю за натхненним смакуванням Назарових ігрових і, як він постійно стверджував, «везучих» кросівок. Коли ж незабаром його однокласники і водночас партнери по команді - Мазепинець з Орликом та Сагайдаком - зібралися вдома у Назара, щоб разом вирушати на гру і зрештою здобути омріяну спортивну звитягу, стало зрозумілим, що з таким взуттям найбільше на що може розраховувати Дорошенко, так це скоріш стати влітку найкращим ловцем азовських бичків, використовуючи свої діряві кросівки, аніж підтвердити звання найкращого нападника змагань. Зважаючи на такі невтішні обставини, хлопцями негайно було вирішено мимохідь заскочити у спортивний магазин і придбати Назарові нове взуття. Матч вже розпочався. Борис Петрович Шановний, як тренер команди, за відсутності чотирьох основних гравців, був вимушений виставити на волейбольний майданчик на початку гри послаблений склад. Перша партія промайнула під нищівною зливою м’ячів, котрі після разючих ударів суперника раз по раз відскакували на кліп ока від підлоги, невблаганно засвідчуючи наближення неминучої поразки для ліцейської команди «Дзиґа».

Ось тоді і відбулося те саме славнозвісне явище. Стулки дверей спортзалу зненацька широко розкинулися у різні боки, неначе паща кашалота. Утворилася суцільна тиша. Десятки пар очей, прикуті до входу, почали жадібно вглядатися у напівтемряву пройми відкритих дверей. Першим до залу увійшов, виблискуючи новенькими помаранчевими кросівками, Назар Дорошенко. Широким і впевненим кроком він ступав по паркету, а бойове розфарбування індіанця у вигляді двох смуг на його обличчі під колір взуття, покликано було пригнічувати суперника. Слідом гордовито крокував, притискаючи до себе рукою волейбольний м’яч, капітан команди – Марко Мазепинець. За ним назирці – Тарас Орлик, хоч і найменший за зростом, проте в’юнкий, немов мангуста у передчутті двобою з коброю. А позаду, наче за текстом відомої української козацької пісні «Ой на горі та й женці жнуть» – Мирослав Сагайдак, і з його погляду всім присутнім стало зрозуміло, що ні він, ні його побратими зі шляху не звернуть, поки мети не досягнуть. Майже церемоніально і не зупиняючись, ступаючи нога в ногу, четвірка попрямувала повз глядацьку трибуну до розташування своєї команди. «Ти диви, - несподівано пролунало десь на трибуні, - немов гетьмани браво виступають!» А далі, можливо випадково, а ймовірніше, особливо якщо зважати на помітну схожість прізвищ хлопців з прізвищами історичних постатей, хтось по складах раптом невпевнено проскандував: «Геть-ма-ни!» Опісля ще декілька голосів більш впевненіше підхопили: «Геть-ма-ни!» А відтак, за якусь мить, вже увесь зал у запалі повторював, як закляття: «Геть-ма-ни! Геть-ма-ни! Геть-ма-ни!» До бурхливого заклинання час від часу додавалися поодинокі заклики на кшталт: «Дзиґа, вперед!» та «Всі як один!»

Борис Петрович, зустрівши спізнілих ліцеїстів, був більш стриманим і промовив лише декілька простих, але красномовних і таких сприйнятливих для розуміння слів: «Розминатися! І кулею на майданчик!» Глядачі на трибунах, невпинно повторюючи нове закляття: «Геть-ма-ни! Геть-ма-ни!» - гнали своїх улюбленців до перемоги. Наступні дві партії своїм перебігом засвідчили повне приголомшення суперників «Дзиґи» і їхню остаточну поразку. Ліцеїсти, нарешті, стали чемпіонами міста.          

Наполегливий стукіт у дверцята вагонного купе зовні змусив «гетьманську четвірку» відірватися від особистих справ, пов’язаних із дослідженням соціальних мереж. Наступна за стуком тиша підштовхувала присутніх у купе до якнайшвидшого з’ясування.

- Хто ти, випадковий перехожий незнайомцю? – жартівливо запитав Мирослав Сагайдак, лежачі на верхній полиці.

- Або чарівна незнайомко? – підхопив інтонацію товариша Тарас Орлик, який розташувався також нагорі навпроти.

- Чи може там звірятко голодне притулку шукає? – жартівливо додав Назар Дорошенко, підсовуючись ближче до дверей, але не встаючи з нижньої полиці.

- Я тобі зараз дам «звірятка», Дорошенко! – почувся зовні невдоволений дівочий голос.

- Дано, заходь, будь ласка! – сміючись, запропонував Марко Мазепинець, впізнавши старосту класу Дану Мельничук.

Під супровід нестримного хлопчачого сміху дівчина хутко прослизнула у розчинені Марком двері купе, сповнена намагання подивитися у вічі сміливця, який, заради жарту, наважився порівняти її зі «звірятком». А втім, на ту мить, вона дійсно більш походила на пантеру, яка відчула, що мавпа, котра дратувала її, ховаючись у непроглядних заростях дерев, тепер десь зовсім поруч.  Назар Дорошенко, не зважаючи на свій чималий зріст у сто вісімдесят, та, як він постійно наполягав, «із половиною» сантиметрів, рвучко згріб в оберемок свої стиснуті у колінах ноги і грайливо, зі спритністю мавпи, забився у ближній до дверей куток полиці, накрившись зверху курткою, що висіла там на гачкові для одягу.