Глава 23

25.

Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута — співав Кречет, той, що йому татари "Феську" вкрали.

"А ти вже другої пісні не вмієш?" — зупинив його Мручко.

"Другої? Або тая не гарна?"

"Я таких не люблю."

"Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому", — і пішов.

"А Феськи відбивати не важся! — гукав за ним Мручко, — бо смерть".

"Є без Феськи життя?" — відгукнув йому, не озираючись, запорожець.

"Що за народ! — покивав головою Мручко. — Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться."

Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.

Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких... Зовсім, як люди.

Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, — ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, — вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.

Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.

З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю

було.

"Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, — казав до себе Мручко. — Чого то для гроша не зробить чоловік, — та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, — пропав".

Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.

"Боже ти мій! — похитував головою Мручко. — Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, — життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою... І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось. ...Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде."

"Сотнику!" — запищало щось біля його. — Рачок.

"Ах, це ти! Слухай, вашець, — накивував йому Мручко. — Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський."

Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. "Щось вас питати маю" — почав.

"Питай!"

"Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?"

"Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь".

Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.

"А що буде, як його не стане?" — почав наново Рачок.

"Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було".

І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.

"Гарна ріка цей Бог, правда?"

"Гарна."

"А все ж таки не те, що Дніпро."

"Куди! — притакнув Мручко. — Другої такої ріки, як Дніпро, нема."

"Нема! — повторив Рачок і очі йому заблистіли. — Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, — Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... — не докінчив, тільки тяжко зітхнув. — Гарний наш Дніпро!"

"Гарний!" — притакував коротко Мручко.

"І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне".

"Ні! — притакнув Мручко. — Дніпро сильний дуже."

"А ті, що над ним сидять?" — спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.

"Я над Німаном народився, — почав ніби виправдуватися Рачок. — Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І — я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе... А тепер?"

Страшно, як блазень плаче.

Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. "Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене

74

зараз на жарти беруть. Перше — нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити."

Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.

"Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, — почав Рачок наново. — Спасибі

вам".

"Нема за що, синку"

"А хоч би за те слово "синку". Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав... Синку..." — повторив, любуючись тим словом.

"Правда, яка гарна наша мова, батьку?"

"Всякому здається, що його мова найкраща."

"Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна... "Синку"... Чому я блазень, чому я лише блазень?" — питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.

Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і — побіг. Мручко лише раменами здвигнув. "Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!" Люльку тютюном набив. "Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався." Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. "А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?... Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано... погано... Але куди то мале побігло?" — прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, — але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.