Частина 2 "Бої" Глава 11

XI

Ромни у снігах потопали.

На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.

Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали.

Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали жалібно.

На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.

Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м'яса.

Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла.

Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.

Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні — заповнилися людьми.

Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.

Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш.

Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип'єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше.

Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя.

Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда.

— Звідкіля отеє бісове зимно взялося?

— З півночі надтягнуло.

— А невже ж і там немає людей?

— Є, та вони до його привикли.

Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають.

— Також не мало коли прийти, аж тепер.

— За війною вся біда снується.

— Бог не любить війки.

— Чоловік усьо на Бога спихає.

— А на кого ж?

— Лісового діда обидили.

— Його?

— Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували... Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили.

— Як не вояки, так бандити. А він того не любить.

— Ні...

Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього.

— А ти бачив лісового діда?

— Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.

— На бороду?

— Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка.

— Зелена?

— Сірувата, як туман.

— Наступив, кажеш, — і що?

— Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що?

— Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки.

Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало.

— А я чув, що це цар мороз на нас наслав.

— Може, й він, — притакував дехто.

— Білий цар, він зимі нову резиденцію будує — Пітербург. Зима з ним у згоді.

— Чортів брат

— Сам чорт.

Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця.

— І хотілося гетьманові з нечистим воювати?

— Мусів. З антихристом спілку тримати гріх.

— Нема більшої сили від мусу.

— Мус — найбільший пан.

Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики.

— Не побороти чоловікові нечистої сили.

— Не побороти! Хіба що Бог поможе.

— Хто його знає, які замисли Божі.

Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов.

— Верещить, ніби з його шкуру деруть.

— А ти ж як хотів, щоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували.

— Нинішної ночі багато бранців на варту пішло.

— Бранців?

— Полонених, москалів, сасів тощо.

— Чому ж то так?

— Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог.

— А не зрадить такий?

— Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить.

— Шведи і собак на варту ставлять.

— Це найпевніші вартові.

Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів.

— Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти. Наш чоловік того не зробить. І худобина — Божий твір. Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік. Розказували про розум звірів.

— Кажуть, що цар і над звірем силу має.

— З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав.

— Де?

— У лісі, як блискавка летів.

— І воюй же тут з таким!

Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би.