Частина 1 "Над Десною" Глава 18

XVIII

Люксембург сидів біля печі і блудними очима вдивлявся в огонь, ніби в нім щось цікавого побачив. Багрово-золотисті відблиски гладили його дрібну стать, немов милосердилися над ним, що він такий нікчемно маленький і дряхлий.

На колінах тримав скрипку. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах.

Струни бриніли ледве почутними звуками. Скиглили тихо, як осінній вітер під вікном, шелесїіли, як сухий очерет, і хлипали, як скривджена дитина.

Карлик підібрав ноги під себе, скулився і виглядав неправдоподібно маленький, немов це не чоловік, а хованець з казки, що серед ночі вискакує з мишачої дірки і за людей, котрим сприяє, важку роботу робить. Неправдоподібно великою виглядала скрипка; здавалося, ніби він не скрипку, а дівчину тримав на колінах і тулився до неї, нарікаючи на кривду, яку заподіяла йому доля, відмовляючи росту і вроди. А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливе горнулася до вузької, запалої груді карлика, промовляючи: "Бідний, бідний ти мій!.."

На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило.

На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води.

Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.

Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.

Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.

Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, — Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої... "Ні, ні, не треба, не треба!" — скартав себе за таку гадку королівський блазень і — голосніше став торкати струни.

"Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?" — говорив до себе.

— Що це?

— Геній... — почувся нараз пискливий голосочок.

Люксембург озирнувся.

За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.

— Ваша милість читаєте мої гадки? — скрикнув Люксембург.

— Це неважко, — відповів гетьманський карлик.

— Чому би то?

— Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті.

— Бо він великий.

— А ми малі?

— Маленькі.

— Чоловік такий, яким себе чує.

— Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими.

— Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер... Люксембург зжахнувся.

— Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.

— Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.

— Бо ми їх слуги.

— Раби!

— Не лиш раби, а блазні, — відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.

— Всі люди блазнями в Бога, — потішав його товариш.

— У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.

— Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.

А я хлопець зуховатий,

В свого батька вдався,

Прийшов в свати до Агати, —

В подолок сховався.

Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, — правда?

— Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.

— Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.

— Vanitas vanitatum [65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург.

— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.

— Великі люди до історії переходять.

— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,

Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.

Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.

— Величаво!

— Правда?

— Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.

— Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.

— Гадаєте?

— Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако... — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.

Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: "Присилайте військо і гроші". Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції