Глава 8

8

За той час полонянки встигли вже помитися, попричісувати волосся і сяк-так довести до ладу своє пошарпане вбрання. Ні одна з них не вбрана була так, як звичайно виходила між люди. Видно було, що їх несподівано заскочило нещастя і що без спротиву вони ворогам не здавались.

На одній саян із дорогого чечемлету був порваний і нашвидко, тут уже, на хуторі, позшиваний докупи; на другій з кунтуша оксамитного відірвано дорогий соболевий комір; третій із сукні повідрізувано злотоглаві брами; ще іншій від сорочки повишарпувано венецькі форботи, перетикані золотими бляшками. Ні одна не мала на голові чіпця, обсипаного перлами, чи беретика дорогого, чи навіть намітки шовкової. Усе це харцизи поздирали з них і позривали, як предмети, загально цінені, які можна було легко продати або пропити.

А все ж таки навіть з останків цього вбрання, яке мали на собі, навіть із тоненьких "кошульок", що визирали з-під широких вирізів суконь на грудях, знати було, що це не селянки й не козачки-хуторянки, лиш жінки з родів знатних та багатих.

Сиділи в Уласовій світлиці на ослонах, застелених узористими налавниками, сиділи з хворобливими рум’янцями на блідих обличчях, з підковами попід очима, а деякі навіть із ранами на руках і на обличчях, що свідчили про їх розпачливу боротьбу з умичниками.

Уласові невістки припадали коло них. Жалували, потішали та розпитували, як "воно" сталося з ними.

Але гості не дуже-то спішилися до розмов. Бліде світло осіннього хмарного ранку, що вливалося у простору світлицю крізь скляні оболонки невеликих вікон, додавало їм ще більшого смутку. Видно було, що всяка з них охоче припала б до подушки в затишнім куточку і плакала б, плакала донесхочу. А тут слід було показати себе гідно й достойно, щоб хуторяни не подумали собі, що вони не вміють оцінити того добра, яке їм зроблено, визволяючи їх з неволі. Всміхалися тим силуваним сміхом, що нагадує усміх пізньоосіннього сонця або останні квіти та городі. Лиш тілом своїм були на Уласовім хуторі, а душею усе ще витали у своїх домівках, з мужами і дітьми.

Перше враження великої радості, коли переходили від розбишак у руки Босаковського, минуло і замість нього з’явилася ціла низка питань, що сталося з їх дітьми, хатами, хазяйством і як їм туди вернутися?

Якась молода сотничиха не втерпіла й розридалася уголос, головою об стіну товкла.

Недавно побралися, і то з великої любові. Завели чимале хазяйство, челядь, достатки, так їм добре було, що хіба пташиного молока бракувало. Аж нараз налетіли вороги, як круки. Спалили двір, слуг перебили, добро розграбували. Чоловік її коло гетьмана, а вона тут, сама у невідомій стороні, безпомічна й безрадна, і тільки їй ходу, що з моста та в воду.

— Не гніви Бога, сестро! — вговорювала її сусідка, жінка старша і бувала у світі. — Бо що я мала б казати? Я тридцять літ ні дня, ні ночі спокійної не мала, рук собі від роботи не чула, годувала, не досипляла, як нараз, мов сорока на тину, сіла. Ось диви, яке моє добро! — Кажучи це, показала на свій порваний одяг. — А все ж таки всього харцизам не дала!

Розвинула хустину і поклала кілька чималих перел, які вспіла повідривати чи повідгризати зубами з "кошульки перлової" та сховати в устах.

— Спасибі і за те, бо решти я вже не побачу.

— Добре, що вас цілими залишили, — додала третя.

— Великого викупу сподівалися, тому й пощадили. Коли б не це, Бог знає, де ми тепер були б.

Так вони, хоч і не радо, розказували про свою біду, слова густо перемішуючи зі сльозами.

Одна тільки з них сиділа в кутку, мов намальована, мов той образ на покуті, задивлена у простір та заслухана в голос власної душі. Не плакала, не нарікала і навіть не зітхала, хоч видно було, що терпіла може й більше від других тим німим і безмовним терпінням, замкненим у душі на замок гордості.

Молода ще була, літ коло тридцять. Не марна, але й не огрядна, блідолиця, з великими синіми, як фіалки, очима і з темно-попелястим волоссям. Уста малі, не скорі до сміху, паленіли краскою свіжих малин і ціла вона нагадувала не буйний степ, а скоріше лісову поляну, овіяну таємними чарами літнього погідного ранку, що будиться з короткого нічного сну, ранку, несвідомого грядучої днини.

Буйне, злегка схвильоване волосся, переділене посередині голови, обрамляло сумовите личко, стискало вуха і сплетене було позаду, на круглій, мов зі слонової кості, шиї у тугий грецький вузол. Було в тій молодиці щось від античної богині і щось від християнської мадонни; поміж живими жінками скидалася вона на гостю з далеких, невідомих країв. Вабила до себе й приманювала незвичайною своєю вродою, але й не давала близько приступити до себе; сумна достойність веліла шанобливо ставитися до неї.

Може це й було причиною, що навіть брудні руки харцизів не торкалися до неї. Одяг тієї жінки, не так багатий, як гарно достоєний до неї, був майже неткнений. Темно-фіолетовий жупанець із горностаєвим білим коміром туго охоплював її струнку постать, мов притулювався до неї, жовті сап'янові чобітки гострими своїми носиками цікаво визирали з-під термоламної плахти, а на вирізі тоненької сорочки мерехтіло кілька зразків рівних круглих перел, величини горохового зерна.

Ті перли особливо гарно підходили до неї, ще сильніше підкреслювали її сумовиту, незвичайну вроду.

Коли Уласові невістки обходили гостей з чарками гарячої варенухи, вона подякувала, бо не вживає, при тому привітно всміхнулася тим усміхом, що ледве помітно промайне по вустах, але в пам'яті залишається надовго. Випила склянку молока, закусила коржиком і знову сиділа в кутку, мов чужа й неналежна до товариства, — далека.

Аж відчинилися двері й увійшла Устя з Уласом, а за ними, схиляючи голову на порозі, щоб не вдарити нею об одвірок, всунувся Босаковський.

Жінки піднялися з місць.

— Чого ж бо ви! — припадала до них Устя. — Сидіть та будьте, як у себе вдома. Бідні, бідні мої! — падькалася. — Такого горя зазнали, стільки страху наїлися, аж мороз по спині йде, як погадати. Таке горе, таке безталання, що хоч у прірву скачи.