НІЧ 3: «АРХІТЕКТУРА БОЖЕВІЛЛЯ»

Якова розбудив дзвінок старого дискового телефона, що раптово з'явився на столі. З трубки чулися звуки океану і його власний голос: «Не слухай його. Спускайся вниз, до фундаменту. Правда в бетоні».

- Не чіпай телефон! - вклинився Марк. - Це наведення від шторму. У нас НП: лінза на вершині почала обертатися занадто швидко. Вона згорить!

Яков вийшов із кімнати, але виявив, що сходи тепер ведуть лише вниз. Скільки б він не підіймався, він опинявся на тому самому поверсі. Він зрозумів: щоб піднятися, потрібно йти спиною вперед. Стіни маяка на очах вкривалися не іржею, а коралами та черепашками. Звук бетону змінився на органічний хрускіт.

У самому низу Яков знайшов герметичний ящик. Усередині - тисячі рацій. Усі вони були увімкнені й шепотіли голосом Марка різні імена: «Олексію...», «Дмитре...», «Голте...». Марк був не людиною, а сигналом, який маяк транслював усередину себе.

- Тобі не подобається мій голос? Я можу обрати інший. Хочеш голос матері? Або тієї дівчини, яку ти залишив у палаючому автомобілі десять років тому? - Звідки ти... - Я це згадав. Тому що я - це ти, Якове. А ти - просто наступна батарейка для цієї лампи.

Яков вибрався до лінзи й направив промінь в океан. Там, де проходило світло, реальність випалювалася: вода зникала, і на дні відкривалося величезне занедбане місто, що складалося з тисяч однакових маяків. Промінь раптово став криваво-червоним. Марк закричав у рацію, і це був звук металу, що рветься.