НІЧ 2: «РОЗРИВ ШАБЛОНУ»

Яков прокинувся від надривного кашлю. Рація була вимкнена, але звук ішов із вентиляційної шахти. Відкрутивши ґрати, він знайшов усередині не касету, а дитячу іграшку - пошарпаного плюшевого ведмедика, наскрізь просякнутого морською водою.

- Якове? Ти чого так дихаєш? Знову кошмари? - голос Марка звучав буденно. - Датчики вітру на верхній платформі заглючили. Треба вийти, протерти лінзи, інакше автоматика вирубить маяк. - Марку, я знайшов ведмедика у вентиляції. Того самого. Звідки він тут? - Може, Голт залишив. У нього була... донька. Чи син. Не пам'ятаю. Давай до датчиків, шторм посилюється.

Яков вийшов на зовнішню галерею. Океан унизу перетворився на ревучу чорну масу. Потрібно було пройтися платформою і перезавантажити три щитки. Коли Яков відчинив другий щиток, він відсахнувся: всередині замість дротів було людське волосся, щільно заплетене в складні вузли.

У світлі маяка, що проносилося над водою кожні 5 секунд, Яков побачив берег. Китів побільшало втричі, і тепер їхні туші були викладені в ідеальне, математично точне коло. Він кинувся назад, але гермо двері заклинило. Йому довелося лізти через технічний під підлогу. У підвалі вода стояла по коліна, і в ній плавали сотні фотографій. Яков підняв одну - на ній він сам, але у формі доглядача 1950-х років.

- Якове, а пам'ятаєш, як ми в дитинстві будували курені з коробок? Твоя мама тоді ще пекла той чорничний пиріг... - Марку... Ми не знайомі з дитинства. Я тебе вперше почув учора. - Навіщо ти брешеш, Яшо? - голос Марка став низьким і вібрувальний. - Ми ж завжди були тут. Ти просто довго спав.

Повернувшись до кімнати, Яков побачив, що сімейне фото на столі змінилося. Тепер на ньому він стояв поруч із Марком, чиє обличчя було приховане щільною тінню. Марк, його єдина опора, почав «ламатися» як особистість.