Годинник на телефоні показував дванадцяту ночі. З першого поверху ще чулися голоси інших гостей, які, напевно, активно святкували Геловін, але вони були надто тихими, аби мене розбудити. Шкірою пробіг холодок.
— Олено… — почувся раптом знайомий голос десь поряд.
Я підскочила на ліжку й увімкнула світло.
— Хто тут?!
З віддаленого кута кімнати до мене зробила крок темна постать.
— Пані Олено…
О Боже, це був він! Станіслав! Невже він передумав і таки знову спробує забрати мене в потойбіччя?
— Не бійся, — поспішив заспокоїти незваний гість. — Я не завдам тобі шкоди. Я прийшов вибачитися і… попрощатися.
Коли чоловік ступив ближче до світла, я зрозуміла, що він усе-таки виглядає трохи інакше, ніж я пам’ятаю. Тепер він був справді доволі схожим на привида, напівпрозорим і наче безтілесним.
— Ти… Ти ледь мене не вбив! — зауважила я, відчуваючи, що співрозмовник дійсно не становить загрози.
— Так, і мені дуже шкода. Мій розум був надто затьмарений через біль і самотність. Але завдяки тобі я таки отримав шанс звільнитися.
— Я нічого не розумію, — зізналась, щільніше загорнувшись у ковдру. — Ти взагалі найдивніший привид, якого тільки можна уявити, якщо чесно.
— Спробую пояснити. — Станіслав дивився своїми смарагдовими очима наче повз мене, імовірно, щось згадуючи. — Рівно двісті років тому після загибелі своєї любої дружини я не зміг рухатися далі та вирішив сам перервати своє життя. Думав, що так я потраплю до неї і ми будемо знову разом. Але, вочевидь, цим самим я вчинив гріх, і мій дух виявився прикутим до цього будинку. Час наче застиг, і спочатку тут нічого не змінювалося для мене, я був сам, наодинці зі своїм горем. Але пізніше я навчився прослизати зі своєї клітки у реальний світ, де час ішов далі, змінювалися покоління, будинок жив своїм життям. Я міг бачити, як сюди приходять люди, чути їхні розмови, вивчати нові для мене слова, розглядати речі, яких не існувало за мого життя. Я розумів, як стрімко змінюється світ.
Ну це трохи пояснювало те, що Станіслав розмовляв відносно нормальною мовою і був знайомий з такими поняттями, як електрика, хімчистка, ноутбук тощо, хоча вони все ще були для нього доволі далекими й чужими.
— То ти міг не тільки дивитися, але й впливати на речі? На людей? — Я стала сміливішою. — Ти справді топив жінок у річці?!
Чоловік опустив голову.
— Я не до кінця розумів, що роблю. Коли бачив якусь дівчину, хоч віддалено схожу на мою Гелену, то мені здавалося, що це вона повернулася у світ живих, але вже в іншій подобі. Тож я прагнув забрати її до себе, аби ми нарешті могли бути разом. Але… ті жінки не затримувалися надовго, вони все одно йшли далі своїм шляхом, знову залишаючи мене у болючій самотності. І потім я припинив це робити. Вже майже вісімдесят років я нікого не чіпав, але коли з’явилась ти… Я просто втратив голову. Бо ти була така схожа на неї, а ще я чув, як Феодосій називав твоє ім’я. І я подумав, що мушу спробувати знову.
— І тебе зовсім не турбувало, що ти можеш помилятися і через твої примхи загине невинна людина?! — обурилася я.
— Напевно, я вже занадто довго існую, і всі людські життя з часом почали здаватися мені швидкоплинними і неважливими. Але ти таки змогла пробудити в мене нові почуття і відкрити очі. Я зрозумів, що був неправий і що не можу так чинити з тобою, більше ні з ким. Здається, я зміг відпустити свій біль і, поставивши чиєсь життя вище своїх забаганок, таки заслужив шанс піти далі.
— Далі? Це куди? І звідки знаєш…
— Я відчуваю, що це місце більше не тримає мене. І ще я відчуваю, що скоро нарешті побачу свою Гелену. Але я мусив перепросити за те, що зробив із тобою. А сьогодні особлива ніч, коли межа між світами тонка, тож я зміг перетнути її, аби вибачитись і подякувати.
Я й сама відчула невимовне полегшення після його слів. Як би там не було, а Станіслав уже достатньо настраждався за ці двісті років і заслуговував нарешті на спокій і на омріяну зустріч зі своєю Геленою.
— Ну що ж, рада була допомогти, — промовила я, хоча це звучало трохи абсурдно. — Принаймні тепер дівчата зможуть вільно переходити річку, не боячись бути втопленими.
Я помітила, що обриси Станіслава почали розмиватися, він ставав усе більш прозорим, наче поволі танув.
— Бувай, Олено. Гадаю, зовсім скоро ти теж зустрінешся зі своїм коханням, — встиг сказати привид, перш ніж остаточно зникнути.
Я? З коханням? Якщо чесно, про це я зовсім не думала. Останнім часом так заглибилась у роботу над книжками, що особисте життя відклала на невизначений термін.
Треба визнати, сам Станіслав був неабияким красунчиком, і якби він не виявився привидом і не намагався мене вбити, то я цілком би могла на нього запасти.
З цими думками я заснула і більше вже не прокидалася до самого ранку. З ліжка я вилізла дуже пізно, і ні про яку продуктивність наступного дня не могло бути й мови. Тож за весь час свого перебування у будинку з привидами я так і не написала жодного рядка. Що ж, можливо, враженням треба дати трохи часу трансформуватися в слова.
По обіді я мала збиратися і їхати додому. Я вже спускалася сходами зі своїм наплічником, бажаючи попрощатися з паном Феодосієм, як той, запримітивши мене, привітно посміхнувся.