Повітря увірвалось у легені із шаленою силою, обпікаючи, але й даруючи таке бажане полегшення. Здається, я навіть закричала, підскакуючи з землі. Сонце сліпило очі. Де я? Коли я?
— Ох, дякувати Богу! — схлипнув хтось поруч. — Я вже думав, Богу душу віддали! Ну це ж треба таке горенько. У мене, старого, серце б не витримало, сконав би разом із вами!
Я примружилась, наводячи фокус. Берег річки, знову! Тільки зараз сонячний день, жодної хмаринки, усе як і було, коли я почала переходити міст. А поруч сидів літній чоловік, трохи огрядний, зі сріблястою сивиною і пишними вусами, і тримався за серце.
— А ви?..
— Тойво, Феодосій я. Це ви зі мною телефоном розмовляли вчора. Тільки ж бо казав я вам не ступати на міст самій! Ну? Хіба не казав? Це пощастило вам, що я порпався в саду та й вас виглядав. То як побачив, що ви з моста шубовснули, хвилини за дві добіг, ледь серця не стало. А якби не встиг?! Ото би було, йой, уявити боюся!
Феодосій? Чекайте, а хто тоді… Та що взагалі зі мною сталося?!
— Ну що, панянко Олено, живі ви чи як? Кликати вам лікарку місцеву? Чи що це я, ви ж змоклі до нитки, а на вулиці не літо вже. Давайте-то, хоч так вас укрию. — Він скинув із себе піджак і загорнув у нього мене, попередньо стягнувши важку мокру куртку.
— А скільки… скільки я була під водою? — запитала, підводячись.
— Та кажу ж, хвилини зо дві, мабуть, — крехтів літній чоловік. — От історія! От же діла!
Я нарешті оговталась і помітила, що ми знов ідемо в бік маєтку, але зараз він мав зовсім інший вигляд. Тепер по ньому дійсно можна було сказати, що це старезний будинок із привидами.
— Стривайте, — зупинилася я. — А там… там же у вас немає води й електрики, ви ж не попереджали. Я вже просто хочу гарячий душ і додому подзвонити…
Наглядач дивився на мене так, наче я справді головою вдарилась і несу якісь нісенітниці.
— Чого ж це нема електрики? Хто вам таке сказав? Усе є, і вода, і опалення, і інтернет навіть, вайфай там ваш. Куди ж без цього усього в наші-то часи? І гарячий душ вам буде, звісно.
Я вже не стала сперечатися і просто мовчки пішла за Феодосієм, нарешті справжнім, у маєток. Бо тягнутися назад у місто все одно не мала сил.
Зайшовши до вітальні, я раптом застигла від контрасту. Тепер під стелею висіла звичайна електрична люстра, уздовж стін тягнулися дроти в пластикових коробах, а біля дверей я одразу помітила вимикач, якого минулого разу там точно не було.
Я дивилася на все це і раптом відчула себе так, ніби прокинулася після дуже довгого сну. Будинок був той самий, але тепер він знову належав моєму часу. З боку кухні почулися жіночі голоси, тепер було відчутно, що окрім мене тут точно ще є інші люди.
Камін давно не топили — всередині навіть попелу не залишилось, а перед ним стояла захисна металева решітка. У кутку примостився цілком сучасний електричний обігрівач, а поруч навіть вогнегасник.
— Це в нас тойво, нещодавно пожежна інспекція була, кажуть, димарі прочистити треба, а допоки небезпечно відкритий вогонь тута розводити, — винувато пояснив Феодосій. — Ви вже вибачайте, панянко, що воно того, не дуже автентично виглядає.
Я тільки подумки посміхнулась. Здається, спогадів про автентичність мені тепер вистачить надовго.
Вітальня все ще силувалась мати старовинний вигляд, але тепер він здавався саме збереженим, а не живим. Оббивка на кріслах місцями вицвіла, лак на дерев’яних шафах потьмянів, на паркеті проступали подряпини. Кімната навіть була декорована до Геловіну: гарбузиками, пластиковими скелетами, кажанами та павутинням. Здається, давно я так не раділа дешевим декораціям.
Тепер картини на стінах були закриті склом, а під ними висіли маленькі музейні таблички з датами й прізвищами. Я придивилася уважніше, і побачене приголомшило мене ще більше.
Так, тут дійсно залишились численні портрети Гелени, але не лише вони. У мене буквально перехопило подих. З іншого полотна на мене дивився чоловік, якого я ще кілька хвилин тому вважала Феодосієм, потім маніяком, а потім злим чаклуном. Той самий темний сюртук, високий комір білої сорочки. Та сама трохи насмішкувата лінія губ і уважний погляд смарагдових очей. Фарба місцями потемніла від часу, у кутках полотна проступили дрібні тріщинки, але помилитися було неможливо. Це був він.
Під портретом висіла невелика латунна табличка: «Станіслав Яроцький, 09.09.1794 — 31.10.1826».
— Негідник такий, ледь вас не згубив! Ух, нечистий дух! — Феодосій кумедно потрусив кулаком у бік портрета. — Ходімте вже до вашої кімнати, пані, вам треба переодягтися в сухе, у нас тут є халати для гостей.
— То це справді він, — бурмотіла собі під ніс, підіймаючись сходами.
— Він, він, ось ваш привид. От тільки відігрієтеся і напишете про нього книгу обов’язково. Якщо щось треба, я, може, підкажу, ви питайте.
— А ви… самі не боїтеся тут жити? Ну, якщо справді вірите в те, що цей привид може когось скривдити.
— Та він своїх не чіпає, — розплився в посмішці старий. — Знаєте, у нас є сімейна легенда, з якої виходить так, що я його нащадок. Бо, кажуть, Гелену свою він, звісно, любив, а до кухарок і покоївок все одно походжував, то одна з них йому сина й народила. Ну коли дитинка з’явилася, то він, мабуть, уже того, ну ви самі знаєте, тож не успадкував таки мій рід нічого. Ей, а то був би я зараз паном, ахахах!