Розділ 7: Пророцтво у золотій оправі

Трактир «Кабаняча голова» зустрів Альбуса Дамблдора своїм звичним задушливим смородом дешевого вогняного віскі, немитих підлог та столітньої кіптяви, що в'їлася в низькі дубові балки стелі. Директор Гоґвортсу сидів за кутовим столом на другому поверсі, загорнувшись у дорожню мантію кольору зів'ялої сливи. Його погляд, зазвичай сповнений м'якого світла, зараз був байдужим і втомленим. Співбесіда з кандидаткою на посаду професора Віщування добігала кінця, і Дамблдор уже щиро шкодував про змарнований вечір.

Сивіла Трелоні, худа жінка у незліченних кусливих шалях та намистах із дешевого скляного бісеру, сиділа навпроти. Її величезні очі, що здавалися роздутими до неймовірних розмірів крізь товсті лінзи окулярів, сльозилися від диму. Вона тремтячими пальцями тримала щербату чашку, на дні якої чайна гуща розпливлася безформною чорною плямою. Вона щойно закінчила довгу, плутану розповідь про те, як її велика прабабця Кассандра бачила майбутнє у відблисках жертовних багать, і Дамблдор уже збирався м'яко, але рішуче перервати цей потік спадкової графоманії.
 

Він підвівся, збираючись накинути плащ, коли раптом повітря в кімнаті стало густим і холодним, наче з вікон Гоґсміду вмить викачали все тепло. Чашка випала з рук Сивіли, з глухим звуком розбившись об підлогу.

Тіло жінки конвульсивно витягнулося, пальці судорожно вчепилися в край столу, а голова закинулася назад. Коли вона заговорила, це був не її звичний, тонкий і плаксивий лепет. З її грудей вирвався низький, розколотий навпіл хрип, що змусив срібні прилади в кишені Дамблдора тихо затремтіти:
 

«Гряде той, хто зможе перемогти Темного Лорда... народжений від тих, хто тричі кидав йому виклик, народжений наприкінці сьомого місяця... і Темний Лорд позначить його як рівного собі, але він матиме силу, якої Темний Лорд не знає... і один із них мусить загинути від руки іншого, бо жоден не може жити спокійно, поки живий інший... той, хто зможе перемогти Темного Лорда, народиться наприкінці сьомого місяця...»

Дамблдор застиг, його рука так і залишилася висіти в повітрі над спинкою стільця. Кожна руна на його чарівному годиннику спалахнула застережливим багрянцем. Пророцтво. Справжнє, чисте пророцтво Смерті й Року, яке щойно народилося в брудному шинку Хогсміду.

Він не встиг зробити й кроку, як за тонкими дверима кімнати почувся короткий шум — глухий удар тіла об стіну, тріск перекинутої табуретки та хрипке прокляття шинкаря, Аберфорта, який витягав за комір випадкового підслуховувача. Двері розчинилися, і в коридорі на мить мигнула бліда, перелякана маска обличчя молодого Северуса Снейпа, перш ніж хлопець трансгресував із гучним звуком, схожим на постріл.
 

Через дві години Северус Снейп уже стояв на колінах у підвальному склепі Маєтку Мелфоїв. Його чорна мантія була розірвана на плечі, по обличчю стікав холодний піт, а пальці, що стискали край розкішного перського килима, тремтіли від жаху. Він тільки-но переказав кожне слово, яке встиг почути крізь замкову щілину в «Кабанячій голові». Снейп очікував чого завгодно — спалаху смертоносного зеленого світла, катувань закляттям Круціатус чи божевільного гніву, який зазвичай демонстрували темні маги, коли дізнавалися про загрозу своїй владі.
 

Але Том Реддл не порушив мовчання жодним зайвим звуком.
 

Він сидів у глибокому шкіряному кріслі, тримаючи в руці кришталевий келих із колекційним ельфійським вином. На ньому був бездоганний чорний смокінг, манжети якого прикрашали смарагдові запонки з гербом роду Слизерин. Його обличчя залишалося ідеально спокійним, майже розслабленим. Жоден мускул не здригнувся на його мармуровій шкірі, а сірі очі дивилися на Снейпа з м'якою, ледь помітною цікавістю, наче на студента, який приніс на перевірку складне, але цілком розв'язане завдання з арифмантики.

— Наприкінці сьомого місяця, кажеш? — тихо, майже інтимно промовив Том, пригубивши вино. Його голос творив у підземеллі дивну, гіпнотичну ауру безпеки. — І у тих, хто тричі кидав мені виклик... Хто ж це може бути, Северусе? Під цей опис у нашому реєстрі «Альянсу Чистоти» підпадають лише дві родини. Лонґботтоми. І Поттери.
 

— Мій Лорде... — Снейп підняв голову, і в його очах проступив неприхований відчай. — Поттери... Лілі... Вони не розуміють, що роблять. Вони засліплені ідеалами Дамблдора. Благаю вас...
 

— Заспокойся, мій хлопчику, — Том Реддл м'яко підвівся з крісла, підійшов до Снейпа і поклав руку в білій рукавичці на його тремтяче плече. Це був жест щирої підтримки, від якого у Северуса перехопило подих. — Ти приніс мені безцінну інформацію. Ти врятував нашу справу від можливої помилки. Хіба я схожий на варвара, який почне вбивати немовлят у колисках? Це методи Ґріндельвальда. Це методи, які руйнують репутацію і перетворюють лідера на вигнанця. Ми діятимемо інакше. Політична шахівниця не терпить грубих ударів кулаком по фігурах.

Том повернувся спиною до Снейпа і повільно підійшов до далекої стіни склепу, де під важким оксамитовим покривалом ховалася його страшна таємниця.

Поки його розум будував нову, грандіозну стратегію поглинання ворогів через закони та компроміси, метафізичний тиск пророцтва і чорна магія, що вимагала кривавої реакції, ринули до картини.
 

Під чорною тканиною почулося тихе, огидне скреготіння. На полотні портрета відбувалися жахливі речі. Обличчя намальованого Тома Реддла, яке вже давно втратило людські риси, тепер буквально розривалося від внутрішнього тиску. Очі істоти на картині налилися густою, пульсуючою кров'ю, перетворюючись на два багряні провали, з яких витікали темні сльози. Зміїна луска повністю покрила обличчя, а видовжені некротичні кігті з дикою люттю шкребли внутрішній бік рами, залишаючи глибокі, гнилі борозни на старому дереві. Намальований монстр беззвучно кричав, звиваючись від болю та безсилля, приймаючи на себе всю параною, весь страх і все безумство, які мали б поглинути душу справжнього Тома Реддла.