Розділ 5: Другий штрих

Вітальня Гепзіби Сміт нагадувала переповнену лавку колоніальних товарів, де за химерним капризом старої відьми змішалися розкіш і несмак. Повсюди височіли стоси оксамитових подушок, порцелянові пастушки з відбитими вушками, важкі позолочені клітки зі сліпими пугачами та шафи з тропічного дерева, заставлені рідкісними магічними дрібничками. Повітря було настільки густим від солодких, задушливих парфумів господарки та запаху імбирного печива, що звичайній людині тут забракло б дихання вже за кілька хвилин.

Але Том Реддл сидів у глибокому кріслі з абсолютно невимушеною, царственою грацією. Він злегка нахилив голову, демонструючи ідеальний профіль, і з м’якою, заворожуючою посмішкою слухав кокетливий сміх літньої жінки.
 

— О, Томе, любий мій хлопчику! — Гепзіба сплеснула пухкими ручками, на кожному пальці яких брязкали масивні персні. Її обличчя, густо покрите білилами та рум’янами, що вже починали тріскатися, виражало безмежне захоплення. — Ти єдиний у всьому Міністерстві, хто розуміє цінність справжньої старовини. Ці дурні з Відділу магічного майна пропонували мені копійки за колекцію мого пращура! Але твій погляд... Твої манери... Чарівна леді Мелфой не збрехала, коли сказала, що ти — справжній аристократ духу.
 

— Справжня краса та історія, леді Гепзібо, безцінні, — тихо озвався Том. Його оксамитовий баритон подіяв на стару відьму як найсильніше заспокійливе закляття. — І для мене величезна честь, що ви погодилися показати мені те, що приховано від очей звичайних обивателів.
 

Стара таємниче захіхікала, підморгнула йому і дістала з глибокої шухляди комода дві шкіряні скриньки, запечатані стародавньою родовою магією. Коли кришки відкинулися, кімнату прорізало важке, золотисте сяйво магічної сили.
 

На першій оксамитовій подушечці лежала маленька дворучна чаша з чистого золота з витонченим гравіюванням у вигляді борсука — легендарна Чаша Пенелопи Гафлпаф. Поруч, у сусідній скриньці, виблискував масивний Медальйон Салазара Слизерина, прикрашений смарагдовою літерою «S», що мерехтіла, наче живе зміїне око.
 

Том затамував подих. Його серце пропустило удар, але зовні він залишався взірцем дипломатичної стриманості. Тільки пальці в білих рукавичках ледь помітно стиснулися. Спадщина засновників. Реліквії, які належали йому по праву крові та магічного масштабу.

Того ж вечора ельф-домовик Покі знайшла свою господарку мертвою у кріслі. Офіційне розслідування Міністерства магії, проведене під пильним наглядом друзів Реддла з Департаменту правопорядку, швидко закрило справу: нещасна стара випадково переплутала цукор із рідкісною отрутою для домашніх шкідників. Трагічна випадковість. Ніхто навіть не згадав імені молодого, бездоганного клерка, який за годину до цього залишив будинок Сміт з порожніми руками.

Але справжній фінал цієї трагедії розігрався за два дні, у закритому родинному склепі під Маєтком Мелфоїв.

Том стояв у холодному кам’яному залі, де пахло сирістю та віковим спокоєм. На вівтарі перед ним лежали Чаша та Медальйон. Реддл закатав рукава білої сорочки, оголюючи бліді мармурові руки, і підняв чарівну паличку. 

Обряд подвійного розщеплення душі вимагав колосального напруження ментальних сил — він забирав життя відьми, яка мала хоч і слабку, але чистокровну магію Гафлпаф.
 

— Скіссе Аніма, — чітко, без тіні вагання вимовив Том.
 

Повітря навколо нього завібрувало, наповнюючись пекельним, крижаним холодом. Подвійний удар по метафізичній сутності чарівника мав би назавжди стерти його людське обличчя, перетворивши плоть на синюшну маску, позбавлену волосся та губ. Проте, керовані «Принципом Резонансу», потоки чорної некротичної сили, наче брудні змії, ковзнули повз його тіло й ринули прямо до картини, схованої під чорним оксамитом.

Покривало на портреті спалахнуло зсередини брудним зеленим світлом. Том повільним рухом зірвав тканину і зробив крок назад.
 

Зміни на полотні цього разу були катастрофічними. Картина більше не просто гнила — вона мутувала. Обличчя намальованого Тома майже повністю втратило людські обриси: ніс провалився всередину, перетворюючись на дві вузькі, вертикальні ніздрі, як у гадюки. Шкіра на портреті набула мертвотно-білого, порцелянового відтінку з проростаючою крізь неї грубою лускою.
 

Але найжахливішим було те, що відбувалося з руками намальованого Лорда. Тонкі, аристократичні пальці на картині почали конвульсивно видовжуватися. Фаланги тріщали і згиналися під неприродними кутами. М’які подушечки пальців зросталися між собою, покриваючись грубими шкіряними складками, а нігті витягувалися і чорніли, перетворюючись на довгі, гострі некротичні кігті, здатні розривати живу плоть. Намальований монстр на полотні ніби намагався вхопитися за внутрішній бік рами, лишаючи на дереві криваві сліди.
 

Том Реддл підніс власні руки до очей. Його пальці залишалися бездоганними — довгими, витонченими, з акуратно підстриженими чистими нігтями. Руки піаніста, руки хірурга, руки лорда. На його шкірі не було жодного сліду тієї мутації, що щойно спотворила портрет. Його обличчя, зафіксоване в дзеркалі, випромінювало таку магічну силу, молодість та хижу привабливість, що перед ним не встояв би жоден чарівник.
 

Він підійшов до картини впритул, ігноруючи важкий запах розпаду, що йшов від полотна. Намальовані червоні очі істоти з острахом і ненавистю дивилися на свого живого творця.
 

— Другий штрих завершено, — тихо промовив Том, торкаючись пальцем у білій рукавичці срібної рами. — Ти стаєш потворою, мій вірний щит. А я стаю богом.

Він знову накинув важку завісу на картину, залишаючи змієподібне чудовисько з кігтями гнити в темряві склепу, і впевненою ходою попрямував до виходу. Завтра на нього чекав виступ у Візенгамоті, де він, бездоганний і прекрасний лідер, мав представити новий проект підтримки молодих таланців Британії.