Зустріч із Наташею

— Парні, — почув я звідкись згори, — ви пунктуальні, мов фашисти.

Голос звучав низько. По-бабському. Із насмішкою.

— А от і Наташа, Саша! — гепнув із нарочитою силою дверцятами Раницкий. — Рибко, — звернувся він до господині, — ось і  мій друг Олександр. Клич його просто Сашка. А ти її, — це вже мені, — Наташка. І жодних там «Ви». Тут навіть найзашкарубліші фріци-фони — і ті норовлять потикати. В Європу, брат-дядя, треба входити по самі Нідерланди, вільно. Не обтяжуючи себе пилом забобонів.

— Ласкаво просимо, — подала мені руку господиня з-під накинутого просто на плечі пальто. Сукня — зелена з глибоким декольте. Коротка. Важкі в стегнах ноги. Тугі коліна. Панчохи в'язані. Черевики з опушкою. Жовті. — Ходімо до хати. Я вже змерзла.

— Та у вас тут рай, — заквапився я, — у нас ще снігу по коліна. І мороз у 15 градусів.

— І вітер, — раптом перебила вона мене, напівповернувши голову. Гойдання довгих косин. Блискучих. Чорних. — Я ж там народилася. Це предки — дисиденти. А я — слов'янська душа, — прогаркавила Наташка.

— І ще хохлушка! — намагаючись дати під зад дружині, спіткнувся Раницкий.

— Не хочу я жити в Україні, — Наташка пила червоне вино, — там дико й холодно. І шість місяців зима. Бррр. А Раницкий стверджує, що три чверті народу — п'яниці. Так, гидко пити над міру…

— Ну, не завжди, припустимо, — мовив я.

— Наташка не те хотіла сказати, — підчепив ложечкою шматок полуничного пирога Раницкий. — Просто в неї там немає приятелів-розумників. А вона вихована на бунінській тезі, що з усіх тутешніх людей спілкуватися варто лише з інтелігентами. Інші її й не зрозуміють. Вона душа поетична. Пів будинку — бібліотека. Приходять гості, думають, що я професор. Їм і на думку не спадає, що вийшла вона за колишнього помічника тренера з боксу при ХТЗ…

— В останні місяці, — говорив Раницкий, — у мене завал. Нові плани моєї фірми. І любій Ґретхен, — він скосив очі в бік Наталі, — спадають на думку нові ідеї.

«Ось, — подумав я, — і він уже знімечився. Це ж по-німецькому «dem gelibten Gretchen fallen…»

— Ти що, не слухаєш? — зніяковів Раницкий.

— Весь увага!

— Так от: вона ходить на уроки танців.

— Круто!

— Мало того, — він задер очі вгору, — і мене змушує.

— Але погодьтеся, Саня, — подала голос Ґретхен, — людина, яка пише, повинна бути більш креативною.

— Якою? — прикинувся я недоуком.

— Коля, як це по-нашому? — вона замислилася на секунду, усміхнулася. — Рвучкою, мабуть, чи рухливою. Ці слівця самі якось ухоплюються… — додала вона. — Тут усі так говорять.

— Отак і віриться, — заговорив Раницкий знову, — у глобалізацію. Але все нормалізується. Мало-помалу. Поступово нове стає рутиною. Для тих, хто не тямить, — він глянув у мій бік, — буденщиною, перекладаю. І глобалістам подарують нокаут. А в танцях я наближаюся вже до Фреда Астера.

— Цього я знаю, — поспішив я відігратися.

— Утім, через ці танці, як не дивно, я збагнув різницю. Між ними й нами.

— Помислив кінцівками? — знову я.

— Дивлячись у вікно!

— Чому не в дзеркало?

— От дам у морду! — він картинно замахнувся. Схопив пляшку вина. Долив мені й Наталі.

Я знову подумав, що порядок наливання виявився хибним… Спершу слід було б дівчини, потім мені… Але став слухати далі.

— Взагалі-то, — відпивши й облизавши губу губою, вів далі Раницкий, — на цю тему мені треба написати. А хочеш — напиши ти.

— Я не Ґоґоль, а ти не Пушкін, — відрізав я. — Нечого роздарювати теми. До діла!

— Характер і ландшафт, — він підняв келих. — Я думаю, саме ландшафт визначає характер людини. Він у нього вростає змалечку. І люди, вирослі в подібному ландшафті, розуміють одне одного краще й ближче до натури. Приклад: от в армії земляки… Ти розумієш, що таке ландшафт? Це не просто природа. Це й будинки, і вулиці, і дороги, і стовпи з проводами, і ровчаки з виваленим туди старим мотлохом, сміттям. Степ — це, брат-дядя, не гори. Оскільки люди, вирослі в одному ландшафті, у них десь однакові характери.

— Нісенітниця, Раницький, — засміялася Наталя. — Ти ж навчався в інституті. Характер — особливість особистості. Від народження до труни.

— Е-ні, душа моя, це темперамент. Не перебивай. Я гадаю, ти тямиш, які ландшафти й риси характеру я хочу порівняти. От поміркуй, — знову до мене, — ти й я: ми розуміємо все з півслова, про що говоримо і навіть про що наміряємося висловитися. А візьми посади на моє місце німця. Він зовсім з іншого ландшафту. І характер одразу інший. Тотально інший.

— Це доволі дурно, — піднімається Наталя, — говорити про такі абсолютно марні речі.

— Про що ж іще, люба? Про погоду чи про твою подругу Машу?

Ах ця Наташа, подума я про себе, Наташа… Теж мені псевдоінтелектуалка… Все ще силкується вирватися зі слов'янського холоду в європейський затишок…