Зима 2004

Das Wahre ist eine Fackel, aber eine ungeheure, deswegen suchen wir alle nur blinzend so daran vorbei zukommen, in Furcht sogar, uns zu verbrennen.

J. W. Goethe[1]

За вікнами ілюмінаторів спускалася на нашу землю зима, можливо, останнім снігом. А сама земля тепер відходила вбік і вниз.

Я відлітав до Німеччини.

У літаку думалося про смерть.

От упаде крило, або влучить птах… Від таких думок допомагає чарка… Але цю перспективу я перекреслив.

Я дістав зошит і замість спиртного отуманив свій мозок спогадами.

Зошитів я набрав багато. Усі чисті. У Німеччині вони такі ж, китайські, але дорогі. А записувати мені належало чимало.

Витягнутий із надр мого портфеля зошит мені подарували на вчорашній конференції. Учені, письменники й журналісти міркували про Всесвітній день краси. Я вирішив зробити з нього щоденник. І почав заносити туди всілякі уривки промов, коментарів, розмов, роздумів та іншого. І от занурився в записи:

«За відсутності зелених насаджень температура на Землі впаде до 18 градусів», — викладав доповідач із Москви. Далі йшли порівняння покриву планети із шагреневою шкірою Бальзака, бо «вона зменшується через бажання живих людей…»

«Можливо, у районі Канева найзагрозливіша в Європі водно-вітрова ерозія», — із доповіді голови райадміністрації.

«Кожне наступне запитання скорочує час обідньої перерви і, відповідно, заключного фуршету», — із виступу ректора університету.

«У нашому місті вночі задушили дівчину. Зґвалтували й кинули десь на розчинному вузлі», — сказав на фуршеті голова одного провінційного міськвиконкому. Те місто позиціонувало себе туристичним центром України.

«Помер колишній сусід по квартирі в п'ятиповерхівці. З другого поверху. Музикант. Труна стоїть у музичній школі. Інфаркт».

«Помер і сусід по ділянці, праворуч. Моїх літ. «Пролетар», — називав я його про себе. Його не любив мій пес Рей. У небіжчика лишився син, років дванадцяти, дружина та старі перефарбовані червоні «Жигулі» у зарослому бур'янами дворі. Кажуть, упав із п'ятого поверху. На будівництві. У Києві, на заробітках…»

За кордоном, — подумав я, — до смерті й небіжчиків ставляться інакше. Спокійніше. Та й я міг би виплекати в собі тихий цинізм щодо людей. Це ж омана, ніби всі люди — люди.

І я все ж дістав пляшку.

Отямився я від оплесків.

Лайнер шелестів по бетону Шенефельда.

Раницький зустрічав мене щирими обіймами. Від нього пахло свіжовипитою кавою. Від мене — перегаром.

— Що, досі боїшся висоти? — тицяв він мене кулаком у живіт. — Здає твій прес.

— Літа беруть своє.

— Не прикидайся глухим дідом, — він підніс кулак із перснем мені під праве око. — Я одружився.

— Укотре? — хмикнув я.

— Усьоме.

— Щасливе число.

— Як твоя нова книга? — запитав він, змінюючи тему та сідаючи в машину.

— Розходиться поганенько, але, як казав Хемінґуей, отримує хорошу пресу.

— Дрібниці, — увімкнув він швидкість і додав газу, — розпродасться.

— А ти добре піднявся, — перекрикуючи музику, що рвалася з усіх нутрощів салону, говорив я йому.

Він вів «Мерседес», вальяжно відкинувши своє боксерське тіло.

— Але зауваж: не завдяки боксу.

— А чому ж?

— Не повіриш, — літері.

— Літературі?

— Ні, літері. Себто букві, — він прижмурився. — У репортери подався. І діло пішло. Раз на тиждень фельєтон для «Цайту» й кількох дрібніших таблоїдів, та дещо зі світу спорту. Отак — тяп-ляп про бокс. І живу, брат-дядя… Нікому не вклоняюся й нікого не боюся, як казав Тарасій. Хіба що своєї баби.

— Та ну?

— А от ти сам її побачиш, — він підніс руку й поцілував перстень, — пальчики оближеш.

— Лижеш золото? — іронізував я.

— І не тільки.

Залишивши автобан, ми трохи поблукали кварталами Берліна. Дивитися не було на що. Небо хмарилося. Завіконня авто поставало понурим і мокрим.

Завернувши ще пару разів у бічну вуличку з Александерплац, Раницький натиснув кнопку дистанційки. Перед нами поповзли вбік ковані a la Moderne ворота. І ми в'їхали у двір.

— М-да, — протягнув я, — живуть же люди…

— Ані-ні, — заскрипів він, — будинок на ім'я дружини, машина на тестя, а я, брат-дядя, тут отак… — він замахав рукою, — птаха зальотний, майже сторонній… Ну, ти ж мене знаєш.

Так, я знав Колю Раницького…

У школі я спершу сторонився всіх... Мати віддала мене до центральної — елітної, як тоді казали. Сподівалася, що невдовзі їй дадуть обіцяну квартиру. Але до сьомого класу тягався я до храму знань по чотири кілометри з харківської околиці. І урбанізовані тубільці дивилися зневажливо на мої збиті черевики — ті самі, постійні, за будь-якої погоди й пори року… А Раницький, тодішній биток-хлопець, підсилав ватагу лупцювати мене. Вибивав материні гривеники. Мене тузили. Але без особливого успіху. І от йому набридло. Ми «стукнулися» з ним сам на сам. Він возив мене обличчям по землі. Танцював на моєму загривку. Але після бійки ми подружилися.