Пролог. Ті, кого забрали.

У ніч, коли забрали Остапа Вовка, над Дніпром не було ні грози, ні місяця, ні будь-якого іншого явища, яке людина наприкінці шістнадцятого століття могла б прийняти за знак Божий і потім довго пояснювати сусідам. Стояла звичайна тепла темрява. Вода дихала сирістю, у високій траві сюрчали коники, від рибальського вогнища тягнуло димом, салом і мокрою вовною. Остап сидів на перевернутому човні, зчищав ножем смолу з долоні й думав лише про те, що до ранку треба полагодити стерно.

Він був молодий, широкий у плечах і вже привчений життям не лякатися того, що можна вдарити шаблею, підпалити або втопити. Саме тому перші кілька секунд він дивився на світло над очеретом без страху. Світло не мерехтіло, не відкидало тіней і не мало джерела. Воно просто з’явилося — кругле, біле, тихе — і зробило траву пласкою, наче намальованою на дошці.

Потім згас вогонь.

Не від вітру. Полум’я не хитнулося і не розсипало іскор. Воно стиснулося до червоної цятки й зникло, залишивши чорні поліна, від яких ще йшов жар.

— Не руш, — сказав Остап хлопцеві на ім’я Павло, худому, довгорукому й надто балакучому навіть для своїх сімнадцяти років.

Павло вже не міг рушити. Його губи ворушилися, але голосу не було. Остап спробував підвестися і відчув, що тіло стало чужим: ноги пам’ятали, як стояти, руки — як тримати ніж, проте між бажанням і рухом з’явилася невидима товща, міцніша за кригу.

Світло наблизилося.

Лише тоді він побачив, що воно не висить у повітрі. За ним була поверхня — темна, гладка й така велика, що закривала частину неба. Жодних весел, вітрил, мотузок, щогл. Нічого, за що міг би вхопитися розум. Предмет не плив і не падав. Він перебував над землею, заперечуючи все, що Остап знав про важкі речі.

Павло почав молитися. Беззвучно, з перекошеним ротом.

Остап не молився. Не тому, що був хоробріший, а тому, що не міг згадати жодного слова. У білому світлі він раптом дуже чітко побачив дрібниці: тріснутий ніготь на великому пальці, нитку на рукаві, краплю смоли, яка так і не впала з леза ножа. Потім берег, човен і очерет без удару чи руху пішли вниз.

Йому здавалося, що він летить. Насправді рухалося щось інше.

Підлога під ногами була теплою. Це налякало більше, ніж політ.

У приміщенні не було смолоскипів, але стіни світилися слабким сірим світлом. Повітря пахло металом, кислою водою і чимось лікарським, хоча Остап не знав такого слова й подумав про приміщення цирульника після ампутації. Уздовж стін лежали люди. Дехто був у грубому полотні, дехто — у шовку, дехто майже без одягу. Чоловік із темною шкірою притискав до себе дівчинку. Жінка у вишитій сукні дивилася просто перед собою, не кліпаючи. Старий із тонкою сивою бородою щось швидко говорив незнайомою мовою, доки прозора пластина не торкнулася його шиї й не змусила замовкнути.

Поряд із людьми були інші.

Істота біля дальньої стіни була вища за будь-якого чоловіка, якого Остап зустрічав. Її тіло вкривала сірувато-жовто-зелена луска, а жовті очі мали зіниці, схожі на темні хрести. Вона сиділа, притиснувши довгі руки до грудей, і дивилася на людей із таким самим жахом, з яким люди дивилися на неї.

Цього Остап не забув ніколи.

Страшною була не сама істота. Страшним було те, що вона теж боялася.

Викрадачів він тієї ночі майже не бачив. Лише рухи за напівпрозорою перегородкою, блиск поверхонь, короткі спалахи приладів і руки — якщо то були руки, — які торкалися до тіл без злості, співчуття чи цікавості. Людей сортували так, як на ярмарку сортували мішки із зерном. Одних відводили в один прохід, інших — у другий. Хтось кричав, хтось бився, хтось падав навколішки. Технологія не гнівалася на них. Вона просто не помічала їхнього опору.

Так відбувалося не лише над Дніпром і не лише тієї ночі.

У різні роки безшумне світло опускалося на морські береги, гірські стежки, поселення серед лісів, караванні дороги й острови, яких ще не було на земних картах. Воно забирало людей із XV, XVI та XVII століть — рибалок, воїнів, ремісників, дітей, жерців, утікачів, селян і тих, хто сам володів рабами та вперше зрозумів, що означає бути річчю. На інших планетах так само зникали істоти, які мали власні міста, мови, вірування й науку. Деякі вже літали між своїми світами. Інші ще не знали металу. Для Викрадачів різниця була незначною.

Полонених змушували працювати, воювати, переносити холод і спеку, дихати непридатним повітрям, ставати матеріалом для дослідів. Вони не розуміли пристроїв, що лікували рани за одну ніч і вбивали без видимого удару. Не розуміли, чому за стіною немає ранку, чому підлога іноді стає стелею, чому чужі слова раптом звучать у голові знайомою мовою. Люди минулого називали побачене чарами, пеклом, небесним судом. Інші народи давали йому власні назви. Жодна не була правильною, але кожна допомагала прожити ще один день.

Вони виживали окремо.

Потім навчилися виживати разом.

Остап Вовк не побачив кінця тієї історії. Павло не побачив навіть її середини. Ніхто з першого покоління не міг знати, що страх колись перетвориться на знання, знання — на ненависть, а ненависть, переживши сотні сварок і зрад, — на спільну волю.

Викрадачі вважали своїх полонених майном.

Це була їхня найбільша помилка.