**Рік потому** «Рік після трагедії: як живе пам'ять і воля до життя»

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)

Ольга Заря (вірші російською мовою)

**Рік потому**

«Рік після трагедії: як живе пам'ять і воля до життя»

Мина́є час невпи́нно… Рік пото́му –

бенте́жить знов триво́жний по́дих днів.

Від мук і го́ря ми втіка́ли з до́му,

відлу́ння бо́лю у серця́х брини́ть…

Ми живемо́, немо́в, у шкаралу́пі,

схова́лись від грози́ – не назавжди́…

Вого́нь війни́ по ду́шах на́ших лу́пить,

І че́рез це ми му́симо пройти́…

Ная́вність окупа́нтів – ду́шу ра́нить,

бо налама́ють ще чима́ло дров…

Сильні́ша на́ша во́ля за кайда́ни –

пове́рнемо і ща́стя, і любо́в.

Ми виїжджали на 2-4 тижні, а виявилося, що нашим пригодам немає кінця і краю. Справді, не завжди так стається, як гадалося. Ось уже рік, як ми, наче в шкаралупі, живемо у відносній безпеці, але терористична загроза є в будь-якій точці України. Ми — не виняток.

Що стосується Маріуполя, то він, як у пісні «Інтернаціонал», був зруйнований дощенту, а потім... Ті, хто вдома був ніким, приїхали жити в Маріуполь і стали всім... Московський інтернаціонал у дії.

Приїжджі займають вцілілі будинки та квартири людей, які залишили, зі сльозами на очах, рідне місто. Виставляють на аукціони комерційну нерухомість. Покупцями можуть бути тільки громадяни країни-окупанта. Усі, більш-менш добре оплачувані робочі місця, надаються винятково новим мешканцям Маріуполя. Місцеві здебільшого працюють на розборі завалів за мізерну платню, як дешева робоча сила.

Це виглядає, як насмішка: ваші будинки ворожа авіація і артилерія рознесли на друзки, перетворивши їх на гори сміття. А ви, як господарі — колишні господарі — маєте прибрати це сміття, звільняючи місце для будівництва будинків здебільшого для нових хазяїв міста.

З будівельним сміттям стираються й зникають сліди підступних злочинів агресора.

Призначені гауляйтери – місцеві зрадники, що старанно виконують накази нових господарів. Для узаконення нових територій, в очах світової спільноти, на місцях організовується цирк за московськими шаблонами у вигляді виборів міської влади, уже призначеної новими господарями.

Нові господарі розгорнули будівництво нових будинків на захопленій території, що в народі називають «курятниками». У них можуть заселитися прибулі нові громадяни Маріуполя, а також місцеві активісти й донощики, так звані «стукачі», які допомагають окупантам анексувати нові території, нову власність і нові життя.

Місцеві жителі, що залишилися без квартир, нікого не цікавлять. У кращому разі, вони можуть розраховувати, за наявності документів, на невелику фінансову допомогу. Погорільцям здебільшого пропонують звертатися до суду - суду країни-окупанта! Але в людей немає домівок, квартир, документів, засобів до існування. Тим більше немає грошей на суд. Але звертайтеся...

Нові господарі зобов'язали кожного маріупольця отримати паспорт країни-окупанта, перетворюючи людей на своїх маріонеток. Для цього треба написати заяву, скласти присягу та заспівати гімн. А без цього паспорта — ти не людина. Ніяких юридичних дій виконати не можеш, включно з операціями із житлом і виплатами, які загарбник зобов'язаний сплачувати за будь-яких обставин.

Без цього паспорта ти — НІХТО, і звуть тебе — НІЯК.

Ось так і зростає чисельність населення московської федерації. Населення, яке має обов'язки перед своєю владою, зокрема й військові.

Мина́є рік, як зло круго́м кружля́є…

Нас, на́че ли́стя, ві́тром рознесло́…

Керу́ють мі́стом войовни́чі згра́ї –

п’ють кров і сльо́зи, лю́то сі́ють зло.

Руї́ни да́вніх мрій стоя́ть німи́ми,

і ко́жен дім – мов тра́урний співе́ць…

Але́ весна́ не раз іще́ прили́не –

життя́ – в нові́тній пі́сні оживе́!

У моєї сестри Ольги знову пробудилися в серці яскраві віршовані барви, які ніколи не застигали… Гіркі спогади про ті дні, коли "визволителі" хотіли болем, кров'ю і ненавистю перекреслити і спотворити наше вільне життя, знищуючи моральні засади, на яких тримається людство.

Март 2023

ОЛЬГА ЗАРЯ

ВОСПОМИНАНИЯ О ПРОШЛОЙ ВЕСНЕ.

Нельзя сказать весне: «Наступи немедленно и длись столько, сколько нужно.»

Можно лишь сказать: «Приди, осени меня благодатью надежды и побудь со мной как можно дольше.»

@Пауло Коэльо.

Одиннадцать минут.

---

Я уезжала в никуда

Весной, продрогшей от невзгод.

Взрывались в небе провода,

Казалось - солнце упадёт...

Дома пылали, как дрова,

Смерть била сверху по домам.

Я тело прятала в слова,

Молчанье оставляя -  там.

Где море плакало вдали

За мрачной каменной стеной.

Где одуванчики цвели,

Когда весна была со мной.

Я уезжала в никуда,

Беззвучно разрывая нить,

Вокруг не таяла вода,

Чтоб "благодатью осенить".

Надежду слабую храня,

Чтоб ею выживать -  одной.

Желанье было у меня:

Скорей расстаться с той весной.

Пытаясь боль испить до дна,

Душа сбегала от войны.

И как забыть тебя, весна?