ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. «Нові виклики: час іде, а рішення потрібні негайно»

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Соло́дкий сон, соло́дкі мрі́ї –

маля́та сплять, доро́слі сплять…

А храп, як звук морсько́ї хви́лі,

що заколи́сує маля́т.

Хроніка подій. 19.03.22 (субота)

8:00.

Прокинулися, добре виспавшись. Спали міцно, хоч цього разу часом долинало хропіння. У приміщенні багато сплячих людей, серед яких чимало дітей, що зранку влаштовують ігри між матрацами.

О, діти, у яких війна намагається вкрасти дитинство!

9:00.

На стінах школи розвішані оголошення для біженців, які гріють душу: "візьмемо у квартиру жінку з дитиною", "надамо душ", "нагодуємо"... І все це безкоштовно! Скільки оголошень, скільки добрих сердець! Дякуємо за тепло людських душ!

Тут волонте́ри - з те́плими серця́ми,

мов я́нголи, дару́ють доброту́;

дару́ють те, чого́ не обіця́ли.

Напе́вно, ма́ють ду́шу золоту́.

10:00.

В укритті невпинний рух, немов ріка. Прибувають нові люди, а хтось їде далі. Матраци встелилися на підлозі, як зелені луки. Але місць замало, а людей усе більше. Три звільнені матраци ми перетягнули на наш картон. Зручно влаштувалися на них вчотирьох: Ольга, Марина, я і Діма. Два вільні стільці стали сховищем для речей та одягу, які раніше лежали на підлозі. Волонтери дали нам 4 укривала замість спальних мішків. Спальні мішки видаються тим, кому не дісталося матраців. А люди все прибувають...

11:00.

Розклали ліки, привезені з Маріуполя. На жаль, не знайшли таблеток від тиску "Тіара Тріо". Мабуть, забули вдома або десь загубили. Але без них Ользі й мені важко. Важко, коли таблеток бракує, як сонця вночі. В аптеках немає ліків для гіпертоніків. І взагалі, з медикаментами великі проблеми.

14:00.

Приїхав Валик. Сказав, що Настя з Миланою теж будуть перебиратися до нас в укриття. Ми почали шукати звільнені місця. Але наразі нічого немає.

16:00.

Люди в укритті влаштовуються якомога зручніше й живуть у своїх смартфонах та планшетах. Те ж робимо й ми.

17:00.

З'явився телефонний зв'язок, неочікувано, як дощ у засуху. Інтернету немає. Подзвонив у Дніпро другу по інституту Ігорю С. Він, дізнавшись, що ми живі-здорові, зрадів і запропонував їхати до нього в Дніпро. Сказав, що знайде нам тимчасове житло. Я розповів про проблеми з машиною, на що почув, що треба швидше їх вирішувати, бо у Бердянську можуть перекрити виїзд у будь-який момент.

Я розповів про це синам, і Діма сказав: "Дядько Ігор має рацію. Спочатку перекриють виїзд, а потім почнуть забирати місцевих в армію. Можуть забрати й нас." Треба терміново займатися ремонтом машини. Але як? У місті не залишилося працюючих СТО.

22:00.

Відбій.

Час в укритті́ зупини́вся.

Лю́ди прихо́дять і йдуть…

Чи вда́сться ви́братись зві́дси?

Як віднайти́ свою́ путь?

Анонс (День 24 → День 25):

Після короткого перепочинку в укритті й нових зустрічей із людьми, герої стикаються з новими викликами на двадцять п'ятий день: пошуки ліків, нестача ресурсів і незрозумілість того, що чекає їх далі. Чи зможуть вони знайти необхідне для життя в умовах війни, коли допомога так важлива? Наступний день покаже, як людяність і підтримка можуть дати надію навіть у найскладніші часи.