ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ. "Весна в полоні: Життя без газу та імпровізовані печі на подвір'ях."

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)

Ольга Заря (вірші російською мовою)

ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мов жа́дібні па́щі брудно́ї війни́

вночі́ газогі́н перегри́зли.

Вого́нь протрима́вся недо́вго і зник

услі́д за водо́ю і сві́тлом.

Хроніка подій. 06.03.22 (неділя)

10:00

Газ зник, і наші оселі залишилися без тепла та вогню, немов зранені звірі в морозному лісі. Учора розірваний у трьох місцях газопровід, немов, перекусили жадібні пащі війни. Ніхто не знає, коли знову загориться полум’я, що було серцем наших домівок.

13:00

Ми натаскали цеглин, немов мурашки, що будують нові домівки, та склали у дворі саморобні печі. Іскри цих вогнищ виблискують, немов зорі в нашому світі, що потемнів. Вогонь горить, нагадуючи, що життя продовжується, навіть у цій пітьмі. Ми збираємо дрова, гілки, картон та ящики, немов скарби, і молимося, щоб не дійшло до вирубки дерев.

Обли́ччя – вкри́ті са́жею війни́…

Збира́єм із цегли́н надво́рі пе́чі.

Кастру́лі – почорні́лі і брудні́ –

можли́во, вижива́ння забезпе́чать…

15:00

На багаттях ми кип'ятимо воду, готуємо їжу, наче первісні люди біля вогнища. Наші каструлі вкрилися гаром та сажею, немов застарілі рани, що нагадують про втрачений комфорт. Коли якась пічка звільняється, наступні користувачі відразу займають її, щоби приготувати їжу чи нагріти воду. Вогонь став центром нашого маленького світу, але він не дарує безпеки. Коли в небі з’являються літаки, ми, немов налякані таргани, розбігаємся по під’їздах. Мабуть, з висоти польоту ці бездушні льотчики-нелюди бачать в нас лише комах, які не заслуговують на їхній жаль чи співчуття.

16:00

Хтось приніс коробку з використаними батарейками, немов безцінний скарб. Сусід Євген перебирає їх, намагаючись знайти хоча б одну живу, бо його дружина Ірина потребує вимірювання тиску для лікування нирок (начебто діаліз). Дізнавшись про це, ми віддаємо їм наші батарейки, принесені з магазину. Їхня вдячність була безмежною, немов промінь світла в цій темряві.

20:00

Сестра Ольга написала вірш, який вона назвала «Весна в полоні». Цей вірш став голосом, що проривається крізь нашу темряву, торкаючись душі кожного з нас. В її рядках Маріуполь постає особливим у ці дні — весна, що потрапила в полон, перетворилася на поле бою, де кожен звук весняного грому замінений чорним градом смерті, який безжально лупить по наших серцях.

ОЛЬГА ЗАРЯ

ВЕСНА В ПЛЕНУ.

Мой Мариуполь в эти дни – особый…

Весна в плену

И не весенний гром,

А чёрный град устроил кинопробы,

Упрямо смерть печатая на всём.

За грудки землю волокут на пытки,

На каждый метр – боли на развес.

А перекись дождя с разбитой плитки

Смывает кровь разорванных небес!

Хотя дома и улицы всё те же,

Но поседевший город стал угрюм,

Тревожит слух не ветер побережья,

А бесконечный орудийный шум…

         ОЛЕКСАНДР ЗОРЯ-ЗАРЯ

         (переклад)                

ВЕСНА́ В ПОЛО́НІ.

Мій Маріу́поль ни́ні – особли́вий:

Весна́ в поло́ні. Грім – не весняни́й,

А чо́рний град друку́є нам ури́вок

Про сме́рті від незва́ної війни́.

Ось потягну́ли зе́млю на торту́ри,

То біль із кри́ком, по́тім навпаки́…

Доще́м змива́є кров черво́но-бу́ру

Небе́с розі́рваних без жа́лю на шматки́.

Від го́ря на́ше мі́сто посиві́ло,

Буди́нки, ву́лиці – казко́ві, як коли́сь.

Не вітере́ць морськи́й пові́яв ми́ло,

А нескінче́нний гул гарма́т і сліз.

Анонс (День 11 → День 12):

"Герої навчилися готувати на саморобних печах і долати холод, але що робити, коли надія тане разом зі свічками? У дванадцятий день підвищення цін на їжу й постійна загроза з боку ворожих сил ставлять їх перед новими викликами. Чи вдасться їм знайти баланс між страхом і бажанням вижити у цьому невпинному світі війни?"