4.3

Ми ще довго неквапливо гуляли алеями скверу. Розмова вже давно перестала нагадувати якийсь дивний допит, де ми по черзі ставимо одне одному запитання. Тепер усе відбувалося набагато простіше. Ми говорили про різні дрібниці, перебивали одне одного, сміялися, іноді переводили розмову на зовсім випадкові теми.

А іноді просто мовчали.

І, як не дивно, ця тиша зовсім не здавалася незручною. Навпаки, у ній було щось спокійне й навіть приємне. Мабуть, ми обоє трохи втомилися від ранкових суперечок і нарешті перестали намагатися довести одне одному, хто з нас має рацію.

Біля невеликого фонтану я раптом зупинилася. Сонячні промені пробивалися крізь дерева й переломлювалися в дрібних бризках води, а в повітрі на мить з'явилася крихітна веселка.

Я автоматично потягнулася до фотоапарата.

— Зачекай хвилинку.

Еван нічого не відповів. Лише відійшов убік, звільняючи мені місце перед фонтаном, щоб випадково не потрапити в кадр.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що ти робиш?

Він знизав плечима.

— Ти ж хочеш сфотографувати фонтан.

— Так...

— Ну от. Не хотів заважати.

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

Зранку він, найімовірніше, навмисно вліз би в кадр, а потім ще кілька хвилин жартував би з цього приводу. Але зараз Еван просто відійшов убік, навіть не намагаючись привернути до себе увагу.

Я нічого не сказала. Лише піднесла фотоапарат до очей.

Клац.

Ще один кадр.

Краплі води зависли в повітрі, а сонячне світло перетворило їх на маленькі блискучі іскри.

— Гарний ракурс, — почувся поруч голос Евана.

Я опустила фотоапарат і подивилася на нього.

— Ти навіть не бачив фотографію.

— Не бачив.

— Тоді звідки знаєш, що ракурс гарний?

— Бо ти хвилини три крутилася навколо цього фонтану, перш ніж нарешті натиснути кнопку.

Я не втрималася від усмішки.

— Я не крутилася.

— Звичайно. Ти просто дуже... професійно обирала найкраще місце.

— Саме так.

Еван задоволено кивнув.

— Я так і подумав.

Я перевела погляд на екран фотоапарата. Фотографія справді вийшла саме такою, як я хотіла.

Після короткої паузи я несподівано для самої себе простягнула йому камеру.

— Хочеш подивитися?

Він усміхнувся й підійшов ближче.

Я нечасто показувала комусь свої фотографії одразу після того, як робила їх. Для мене це були не просто випадкові знімки. У кожному з них залишалася маленька частинка того, як саме я бачила світ у певний момент.

Еван обережно взяв фотоапарат у руки. Він не почав бездумно перегортати фотографії й не натискав усі кнопки поспіль, як зробила б більшість людей. Спочатку просто уважно розглянув знімок, який я щойно зробила.

— Красиво, — нарешті сказав він.

У його голосі не було ані звичної насмішки, ані жарту. Він говорив абсолютно серйозно.

— Найбільше мені подобається світло.

Я здивовано підняла на нього очі. Саме це я й намагалася спіймати.

Не фонтан. Не веселку. Навіть не самі краплі води. А світло.

— Ти це помітив?

Еван перевів погляд із фотографії на мене.

— А хіба не це тут головне?

Я мимоволі усміхнулася.

— Саме це.

Він ще раз подивився на фотографію, а потім обережно повернув мені фотоапарат.

— Здається, я починаю розуміти, чому ти фотографуєш саме моменти.

Я здивовано глянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти дивишся на речі трохи довше, ніж інші. Тому й помічаєш те, повз що вони просто проходять.

Я не знайшла, що відповісти.

— Знаєш... — раптом сказав Еван.Я повернулася до нього.

— Що?

Він кілька секунд дивився на мене, вагаючись чи варто продовжувати.

— Ти дуже уважна.

Я тихо засміялася.

— Це зараз був комплімент?

— Так.

— Нічого собі. Після ранкового знайомства я вже не думала, що дочекаюся від тебе чогось подібного.

— Не перебільшуй.

— Я? Та ніколи.

Еван усміхнувся.

— Просто я не очікував, що людина, яка здатна десять хвилин аналізувати одну загадку, може так добре помічати дрібниці навколо.

— А це вже звучить як замаскована критика.