Пролог

Крик вирвав мене зі сну та стиснув груди. Серце шаленіло, а легені жадібно хапали повітря. Минуло, можливо, десять хвилин. А може й більше, але я навіть не мала сили полічити п’ять секунд. Мої очі блукали по темних стінах кімнати в пошуках причини крику або, можливо, хтось покликав мене — хоч і в не найкращий спосіб.

Минуло кілька годин після ще одного “ранкового” обряду, що знову увійшов у моє життя на тлі стресу. Але звідки взявся цей стрес? На мою думку, причин не було, та я просто не знала.

— За останні два тижні панічні атаки почастішали, — сказала я, сповзаючи з ліжка до підлоги.

— Думаю, варто звернутися до спеціаліста, — продовжив голос по ту сторону дзвінка, — це вже вийшло за рамки одноразових випадків.

Я замовкла, бо ні часу, ні грошей, ані гарантії від самої себе не мала. Потрібно було щось відповісти, щоб не здаватися жалкою, а що гірше — так це ненависть. Ні, я знала, що мене точно не ненавидять, але я не мала гарантії. Тиша зайшла надто далеко, і тривога вже юрмилася навколо грудей, допоки мене не повернув назад до кімнати голос із динаміку.

— Агов? Ти чула? Пора на прийом.

— О, в кімнаті жахливо душно, як я могла знову валятися в ліжко до обіду. Ти бачив погоду на вулиці? — продовжила я тараторити та пробиратися до вікна, щоб запустити трохи свіжого повітря.

Певно, він зрозумів, що я не хочу повертатися до попереднього діалогу, бо це було б марною тратою часу зараз, і, можливо, — завтра чи навіть через місяць.

— Так, я сьогодні спускався за посилкою, тому думаю поїхати до центру після обіду.

На лінії знову повисла тиша, а мої коліщатка все ще оброблювали наш діалог та обдумували, що сьогодні слугуватиме прийнятною відповіддю. Думаю, пройшло надто багато часу, і не варто щось далі продовжувати, тож я вдалася до стандартного сценарію.

— Чудово, а я обдумую зібрати увесь свій ресурс та прибрати цей безлад, поки мені за стан кімнати не вивернули нутрощі, — продовжила я, зійшовши до іншої теми.

Не пам’ятаю, як і коли я втратила здатність реагувати на діалог чи хоча б симулювати, куди взагалі зникла та балакуча я. Думаю, варто менше аналізувати та копатися в собі, тим більше, коли одне поле вже перекопане роками сумнівів.

Відколи з’явилася думка, що усі навколо ненавидять мене? І неважливо, чи бачать мене вперше, чи ми знайомі взагалі. Коли зросла ця недовіра до людей? До себе? Параноїдальні думки продовжують переслідувати мене, хоч як би мій холодний розум не клявся, що це неправда, але внутрішня дитина продовжує панічно утікати. Саме так я і дійшла до соціальної тривоги, зачинилася в кімнаті на тижні, щоб інколи відчути готовність до світу та знову утекти з новою порцією дорікань до самої себе.

Хаос знову вирував у мені, у моїх думках, за вечерею, в спробах поспати кілька годин, поки панічний напад не застане серд ночі. Він переслідував мене із тривогою, яка була сигналом змін, до дій. Але я обрала втекти — до музики, до книг, прибирання, готування, до будь-якого шуму, аби лише не тиші. Я боюся залишитися наодинці.