Частина VІІІ. Каньйони дезертирів

Флот Селени Рук спускався в каньйони так довго, що Марс устиг двічі зійти над ними у вигляді червоного відблиску й один раз зникнути зовсім.

Спочатку кораблі пройшли крізь зовнішні ворота Сімнадцятої Тіні. Потім занурилися нижче — у старі шахти, де колись видобували лід. Далі відкрився вертикальний тунель, досить широкий для транспортів, але настільки вузький для людського спокою, що пілоти починали молитися навіть ті, хто вважав релігію невдалим способом оформлення страху.

Кораблі йшли один за одним.

Навколо простягався чорний камінь, прорізаний тонкими жилами червоних мінералів. Бортові прожектори ковзали по древніх тріщинах, покинутих платформах і напівзруйнованих тунелях, які могли вести куди завгодно: до таємного міста, до старої бази, до підземного моря або до чергової військової програми, про яку Сенат присягався нічого не знати.

На містку «Чесної помилки» панувала тиша.

Навіть Дар Крейн мовчав.

Селена помітила це через три хвилини й почала хвилюватися.

— Тобі погано? — запитала вона.

Дар стояв біля оглядового екрана, вдивляючись у темряву.

— Ні.

— Ти мовчиш.

— Насолоджуюся краєвидом.

— Тут кам’яна стіна за десять метрів від корпусу.

— Саме тому не коментую роботу пілота. Це нова форма самозбереження.

Пілот не повернувся.

— Дякую.

Селена стала поруч із Даром.

Після подій на «Фобосі-Сім» він виглядав гірше, ніж намагався показувати. Під сорочкою й бронежилетом ховалися свіжі пов’язки. На скроні залишилася темна смуга від удару D-Prime. Ліве плече рухалося трохи повільніше. Проте в погляді вже повертався знайомий блиск людини, яка пережила катастрофу й тепер вважала це особистою образою законам імовірності.

— Глибокі каньйони мають окрему систему навігації, — сказала Кіра Нолл із командного крісла. — Не намагайтеся запам’ятати маршрут.

— Чому? — запитав Орн.

— Бо наступного разу він буде іншим.

— Тунелі перебудовуються?

— Ні. Ми змінюємо знаки, вимикаємо маяки й іноді підриваємо проходи.

— Навіщо підривати власні дороги?

Кіра зробила ковток із фляги.

— Щоб урядові картографи не втрачали роботу.

Ірія стояла перед золотим проєкційним полем Червоної Корони. Вона відчувала під поверхнею безліч слабких сигналів: старі генератори, сховища, бойові системи, покинуті імпланти й людські нейронні мережі. Вони мерехтіли в її свідомості, мов зорі під землею.

— Там унизу місто, — сказала вона.

Кіра глянула на неї.

— Не місто.

— Біосигналів понад сорок тисяч.

— Усе одно не місто.

— Енергетична мережа, водний цикл, транспортні вузли, школи, медичні центри…

— Не місто.

Дар усміхнувся.

— Чому?

— Міста потрібно реєструвати, оподатковувати й згадувати в бюджеті. Унизу лише велика кількість людей, які випадково живуть поруч.

— Незалежна держава?

— Ще гірше. Спільнота.

Тунель раптом закінчився.

Перед кораблями відкрився простір.

Селена підійшла ближче до скла.

У глибині Марса лежала величезна порожнина, настільки велика, що її протилежний край губився в блакитній імлі. Уздовж кам’яних стін підіймалися тисячі житлових модулів. Між ними простягалися мости, кабелі й транспортні рейки. У центрі сяяло підземне озеро, над яким висіли кільця штучного освітлення. На терасах росли дерева, низькі кущі та біолюмінесцентні рослини. Старі кораблі були вмонтовані в скелі й перетворені на будинки, майстерні, школи та заклади, де люди продавали їжу, алкоголь, зброю й поради, яких ніхто не просив.

Над озером зависали десятки суден.

Не цивільні транспорти.

Військові кораблі.

Старі крейсери, есмінці, десантні носії, буксири й винищувачі різних епох. На деяких досі виднілися стерті герби Землі, корпорацій і попередніх марсіанських режимів. Інші були зібрані з частин такої кількості флотів, що їхнє походження могло встановити лише міжнародне слідство або дуже досвідчений крадій.

Жоден не ніс прапора.

На центральній скелі світився символ: розірване коло, крізь яке проходила вертикальна лінія.

— Що це? — запитала Мей.

Кіра підвелася.

— Нульова Тінь.

— Ти казала, що Сімнадцята — остання, — сказав Дар.

— Я казала, що вона остання на картах.

— А Нульова?

— Ніколи не була на них.

Кораблі входили в підземну гавань.

Унизу збиралися люди.

Десятки тисяч мешканців Нульової Тіні дивилися, як прибувають відсторонена генералка, живий дезертир, його клони, воскреслі солдати, копія спадкоємиці Рук і маршал, який пережив власну історичну смерть лише для того, щоб опинитися в кайданах.

Марс бачив дивні делегації.

Але ця могла б образити навіть його почуття міри.

— Хто тут командує? — запитала Селена.

Кіра усміхнулася.

— Саме це питання краще не ставити.

— Чому?

— Бо знайдеться багато охочих відповісти.

— — —

На посадковій платформі не було почесної варти.

Не було оркестру.

Не було червоної доріжки, яку військові уряди особливо любили розстеляти перед людьми, що прилітали обговорювати смерть інших.

Натомість їх зустріли троє дітей із саморобним дроном, двоє озброєних кухарів, літня жінка з кошиком грибів і робот-прибиральник, який зупинився перед Селеною й повідомив:

— На вашому взутті зовнішній пил. Штраф — одна година громадських робіт.

Селена глянула на Кіру.

— Це жарт?

— Ні. Вода для прибирання дорога.

Дар показав роботу свої чоботи.

— У мене теж пил.

— Дві години.

— Чому більше?

— Ви ступили на чисту ділянку після попередження.

— Він суворіший за військовий трибунал.

— Зате рішення можна оскаржити.

— Кому?

— Іншому прибиральнику.

Кіра повела їх уздовж платформи.

Мешканці дивилися на клонів Дара без страху, але з великою цікавістю. Хтось рахував однакові обличчя. Хтось пропонував зачіски. Крамар біля входу до міста вже вивісив голографічний каталог із написом: