Частина VІІ. Уряд хоче нову війну

Каньйони дезертирів не позначали на офіційних картах Марса.

На військових схемах ця частина долини Марінер називалася Сектором геологічної нестабільності з обмеженою стратегічною цінністю. Формулювання придумали після того, як три урядові експедиції зникли в лабіринтах, четверта перейшла на бік утікачів, а п’ята повернулася без зброї, транспорту й командувача, зате з дуже докладною скаргою на якість місцевої гостинності.

Насправді каньйони були цілою країною під землею.

Старі шахти, покинуті військові тунелі, лавові труби, контрабандні доки, водні резервуари й поселення людей, яких Червона республіка колись вирішила не помічати. Тут жили дезертири, політичні втікачі, списані медики, заборонені інженери, нелегальні андроїди, невдалі клони, священники ліквідованих культів і кілька колишніх сенаторів, які вчасно зрозуміли, що державна вдячність особливо небезпечна після завершення терміну повноважень.

Флот Селени Рук увійшов у центральний каньйон на світанку.

Кораблі летіли низько, майже торкаючись пошкодженою бронею чорних скель. Після втечі з Елізійської лабораторії вони втратили зовнішній захист, частину антен, два двигуни й офіційне право називатися військовими суднами Червоної республіки. Зате зберегли сто двадцять два вільні клони Дара Крейна, полоненого маршала Вейна, Червону Корону, кілька тонн медичного обладнання і Селену, яку уряд тепер називав терористкою.

Дар вважав останнє найпереконливішою ознакою успішної операції.

Він стояв біля оглядового вікна флагманського транспорту й дивився, як каньйон замикається над ними. Червоні стіни піднімалися на кілька кілометрів. Між скелями висіли тонкі мости, замасковані антени й платформи, що здавалися уламками каменю, поки не повертали до кораблів приховані гармати.

На екрані з’явилося повідомлення:

НЕВІДОМІ СУДНА, ВИ УВІЙШЛИ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ ЗОНИ.

ВИМКНІТЬ ЗБРОЮ, ТРАНСПОНДЕРИ ТА ДЕРЖАВНУ ЗАРОЗУМІЛІСТЬ.

Дар прочитав.

— Тут мене розуміють.

Селена стояла поруч у чорному польовому комбінезоні. Генеральські знаки вона зняла після відсторонення, але звичка командувати не залежала від металевих нашивок. Навіть без мундира вона виглядала так, ніби могла оголосити дисциплінарне стягнення гірській породі за неправильний кут нахилу.

— Відповісти кодом «Рук-сім», — наказала вона.

Орн, який тепер формально не був її ад’ютантом, але продовжував виконувати накази швидше, ніж устигав обдумати юридичні наслідки, передав сигнал.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім голос із динаміка сказав:

— Код застарів.

Селена нахилилася до мікрофона.

— Кіра Нолл, якщо ти особисто слухаєш, то знаєш, хто я.

— Знаю, — відповів жіночий голос. — Саме тому гармати все ще наведені.

Дар усміхнувся.

— Вона мені вже подобається.

— Тобі подобаються всі жінки, які погрожують зброєю?

— Не всі. Переважно командувачки.

Селена не глянула на нього.

— Кіро, нам потрібен прихисток.

— Уряд каже, що ти викрала державну власність, убила законних військовослужбовців і вступила в інтимну змову з дезертиром.

Дар підняв брову.

— Інтимна змова звучить престижніше, ніж наші реальні стосунки.

— Наші стосунки? — холодно перепитала Селена.

— Ми ще не визначили термін.

— Можу визначити як «тимчасова причина головного болю».

Голос Кіри засміявся.

— Бачу, дезертир справжній. Відкриваю зовнішній шлюз. Але якщо серед клонів є урядові маяки, я викину їх у каньйон разом із власниками.

Дейр стояв біля задньої консолі.

— У нас немає маяків.

— У тебе немає, — сказав Дар. — Я колись теж так думав, поки не знайшов передавач у зубі.

— Це був командний модуль.

— Стоматологія стала надто політичною.

Скеля попереду розійшлася.

За нею відкрився прихований ангар.

Флот увійшов у темряву.

Поселення називалося Сімнадцята Тінь.

Перші шістнадцять тіней були знищені, продані, розсекречені або перетворені на туристичні об’єкти для заможних громадян столиці, яким подобалося фотографуватися в «справжніх схованках повстанців» із келихом синтетичного шампанського.

Сімнадцята вижила завдяки відсутності реклами.

Вона простягалася вздовж величезної лавової печери. На стінах висіли житлові модулі, майстерні та старі корабельні секції. Мости з’єднували різні рівні. У центрі сяяло підземне озеро, накрите прозорим куполом, щоб вода не випаровувалася й не ставала аргументом у черговій війні.

На посадковій платформі чекала Кіра Нолл.

Вона була невисокою жінкою років п’ятдесяти, з коротким срібним волоссям, механічною лівою ногою й старою військовою курткою без знаків. На поясі висіли два пістолети, ніж, інженерний ключ і маленька фляга з написом, який Дар прочитав лише зблизька:

ДЛЯ ДИПЛОМАТІЇ

Кіра оглянула Селену.

— Востаннє ти була тут дванадцять років тому.

— Тоді я переслідувала контрабандистів.

— І заарештувала половину моїх людей.

— Вони перевозили бойові нейротоксини.

— Ліки від надмірної довіри до уряду.

— У контейнерах із маркуванням «дитяче харчування».

— Діти теж мають право не довіряти уряду.

Кіра перевела погляд на Дара.

— Ти помер.

— Ненадовго.

— Твоя могила коштувала мені дві пляшки.

— Чому?

— Ми сперечалися, повернешся ти чи ні. Я поставила, що повернешся лише заради жінки.

Дар глянув на Селену.

— Дуже точний аналітичний центр.

— Я повернувся рятувати Марс.

— Звичайно.

Кіра подивилася за їхні спини.

Із кораблів виходили клони.

Однакові обличчя, різні зачіски, одяг і вирази. Дехто носив чорні бойові комбінезони. Дехто вже змінив зовнішність: один поголив голову, інший відростив тонку бороду за допомогою гормонального прискорення, третій пофарбував волосся в білий колір. Садівник ніс контейнер із насінням, знайдений у лабораторії.