Частина V. Клони перших колоністів

Коли флот Селени Рук наблизився до Ареса-4, комплекс уже транслював державний гімн, якого ніхто на Марсі не чув майже три століття.

Мелодія була урочистою, грізною й підозріло довгою. Вона починалася з низьких ударів барабанів, продовжувалася хором про людську волю, перемогу над пустелею та право першопрохідців називати своїм усе, на що вони першими встигли поставити антену, а завершувалася двохвилинним оркестровим фіналом, написаним, очевидно, для того, щоб ворог устиг здатися від нудьги.

Дар Крейн сидів у кріслі другого пілота десантного корабля й слухав уже третє повторення.

— Це зброя, — сказав він.

— Гімн Центральної марсіанської адміністрації, — відповіла бортова система.

— Я не про юридичну класифікацію.

Селена стояла перед оглядовим екраном. За прозорою бронею кабіни простягалася червона пустеля, розсічена чорними каньйонами. Пилова буря залишила по собі мідне небо, крізь яке пробивалося бліде сонячне світло. Далеко попереду з поверхні підіймалися башти Ареса-4.

На відміну від Ареса-9, цей комплекс не ховався.

Він прокидався демонстративно.

Гігантські захисні плити розсунулися, відкриваючи підземне місто. Антени вийшли з піску. Системи протиповітряної оборони повернулися до неба. Уздовж країв величезної круглої шахти загорілися тисячі білих вогнів.

У центрі плато стояла копія першого колоніального корабля «Промінь світанку».

Справжній корабель давно розібрали, частково перетворили на музей, частково — на сувеніри, а частково, за неперевіреними чутками, використали для оздоблення особистої сауни одного з президентів. Але його бронзова копія лишалася тут, наполовину засипана пилом, із гордо піднятим носом і меморіальною фігурою першого командира на верхній палубі.

Статуя простягала руку до майбутнього.

Птах, що випадково влаштував гніздо в її шоломі, дещо псував урочистість.

— Фіксуємо активність п’ятдесяти тисяч біосигнатур, — доповів оператор. — Усі капсули відкриті.

— Вейн уже там? — запитала Селена.

— Його колона увійшла до зовнішнього сектору дванадцять хвилин тому.

На тактичній карті з’явилися позначки.

Маршал Кассар Вейн привів до Ареса-4 майже шістсот вірних солдатів, три броньовані транспортери та мобільний командний вузол. Важкого озброєння він не мав, якщо не рахувати старі плазмові гармати, які його люди зняли з пам’ятника біля Ареса-2.

Марсіанська історія знову довела свою практичність: навіть монументи тут можна було швидко повернути на фронт.

— Він іде до центрального архіву, — сказала Ірія.

Копія Селени стояла біля навігаційної консолі. Вона обрізала волосся коротше, змінила чорну куртку на легкий бронекостюм і вже не виглядала дзеркальним відображенням генералки. Але час від часу повторювала її рухи несвідомо — однаково нахиляла голову, стискала губи, торкалася пальцями руків’я зброї.

— Чому саме до архіву? — запитав Орн.

— Клони мають повні мнемонічні профілі перших колоністів, — пояснила Нора Вельс. — Їхня пам’ять синхронізована з моментом забору генетичного матеріалу. Якщо Вейн отримає доступ до командних спогадів, зможе активувати старі протоколи засновників.

— Які протоколи? — запитав Дар.

— Не знаю.

— Мені подобаються місії, де слово «не знаю» займає більшу частину розвідданих.

Селена подивилася на нього.

— Ти мав залишитися в медичному відсіку.

— Нора дозволила політ.

— Я дозволила сидіти й не робити різких рухів, — уточнила медикиня.

— Політ переважно складається із сидіння.

— А аварії?

— Це вже відповідальність пілота.

Пілот не обернувся.

— Я все чую.

— Тоді не розбивай корабель. У мене травматичні спогади.

Селена наблизилася до Дара.

Він був блідим. Під темною сорочкою та бронею ховалася свіжа пов’язка. Рана від пострілу Вейна ще не загоїлася. Попри це Дар виглядав надто задоволеним для людини, яка протягом двох днів устигла впасти з неба, отримати вибухом, пережити нанозараження, підставитися під плазмовий постріл і кілька разів поцілувати командувачку оборони Марса.

Можливо, останнє він вважав достатньою компенсацією.

— Залишатимешся біля корабля, — сказала Селена.

— Ні.

— Це наказ.

— Ми домовлялися, що тепер ти іноді проситимеш.

— Я просила тебе повернутися живим. Ти повернувся з новою діркою в боці.

— Я виконав головну частину.

Селена нахилилася ближче.

— Даре.

— Селено.

— Якщо знепритомнієш під час операції, я накажу Норі пришити тебе до медичного ліжка.

— Це вже звучить як інтимна погроза.

— Я використаю металеву нитку.

— Ти завжди вміла зіпсувати романтику деталями.

Вона вперлася рукою в спинку його крісла. Їхні обличчя опинилися надто близько. Дар відчув її парфуми — ледь помітний холодний аромат, що не пасував до пилу, зброї та війни, але нагадував, що під генеральським мундиром усе ще була жінка, яка вміла цілувати так, ніби вирішувала долю фронту.

— Біля корабля, — повторила Селена.

— Поруч із тобою.

— Це різні місця.

— Тоді постав корабель поруч із собою.

Ірія спостерігала за ними.

— Я дедалі краще розумію флірт.

Селена відступила.

— Система посадки готова?

— Так, — відповів пілот.

Дар усміхнувся.

— Розмову не завершено.

— Вона навіть не починалася.

— Ти стояла між моїми колінами.

— Тому що крісло розташоване незручно.

— Звичайно.

Корабель здригнувся.

На екрані спалахнуло попередження.

Арес-4 навів на них зенітні батареї.

— Маємо захоплення цілі, — повідомив оператор.

— Вейн? — запитав Орн.

— Командний сигнал іде з центрального архіву.

Гімн обірвався.

Замість музики пролунав голос маршала:

— Невідомі кораблі, ви входите в суверенний простір Першої марсіанської колонії. Змініть курс або будете знищені.