Частина ІV. Армія, яка проспала триста років

Перші десять тисяч солдатів вийшли з-під марсіанського пилу ще до заходу Сонця.

Вони з’являлися з тунелів, аварійних шахт, напівзруйнованих ангарів і тріщин у пустелі, які розповзалися червоною поверхнею, наче планета нарешті вирішила показати людству всі поховані рахунки. Одні були одягнені в броню часів перших колоніальних війн, інші носили екзокостюми, давно виставлені в музеях, а треті виходили майже без одягу — у тонких кріогенних мембранах, що прикривали тіла рівно настільки, щоб військова медицина могла зберегти пристойність і не витрачатися на зайвий текстиль.

Усі вони дивилися на небо.

Для людей, які заснули триста років тому, воно змінилося найменше.

Сонце залишалося маленьким і далеким. Фобос так само поспішав над горизонтом, ніби запізнювався на власне падіння. Червоний пил так само ліз у стики броні, очі, роти й державні програми, доводячи, що деякі марсіанські традиції переживають навіть цивілізації.

Усе інше було чужим.

Над пустелею зависали кораблі, яких вони не знали. На горизонті сяяли міста, збудовані після їхньої смерті. Замість старих колоніальних прапорів на військових машинах майорів герб Червоної республіки. По мережах уже поширювалися мільйони відео з воскреслими, і половина населення Марса вимагала визнати їх громадянами, а друга половина — негайно перевірити, чи платитимуть вони податки.

Тимчасовий табір розгорнули на плато за двадцять кілометрів від Ареса-9.

Назву йому дали швидко й без натхнення: Центр гуманітарної адаптації пробуджених військовослужбовців. Через годину солдати скоротили її до «Табору мерців». Через дві години уряд заборонив цю назву як дискримінаційну. Через три вона з’явилася на офіційних картах, бо програміст, який мав виправити напис, виявився онуком одного з воскреслих і пішов з’ясовувати сімейні стосунки.

Селена Рук стояла на даху польового командного модуля й дивилася, як росте табір.

Ряди наметів тягнулися до горизонту. Мобільні госпіталі працювали без зупинки. Транспортні кораблі сідали й злітали серед хмар пилу. Медики сканували імпланти, техніки знімали золоті вузли Геліоса, психологи роздавали заспокійливі людям, які щойно дізналися, що їхні кохані, діти, батьки та вороги померли кілька століть тому.

Психологи самі вже просили заспокійливе.

Поруч із Селеною стояла Ірія — її копія, сестра, донька чи біологічно складна образа на здоровий глузд. Вона обрала коротку чорну куртку замість генеральського мундира, але рухалася так само рівно й упевнено, як Селена. Здалеку їх можна було сплутати. Зблизька різниця відчувалася в очах.

Селена дивилася на світ так, ніби вже знала ціну кожного рішення.

Ірія — так, ніби тільки збиралася її дізнатися.

— Вони чекають наказу, — сказала Ірія.

— Знаю.

— Деякі стоять нерухомо вже чотири години.

— Нехай стоять.

— Це шкідливо для кровообігу.

— Свобода теж спочатку шкодить кровообігу.

Ірія нахилила голову.

— Я не розумію.

— Їм усе життя — або кілька годин життя — говорили, що кожна дія має починатися з наказу. Якщо я негайно скажу, що робити, нічого не зміниться.

— Але вони розгублені.

— Це нормальний стан людини без командування.

— А що роблять люди після розгубленості?

Селена подивилася вниз.

Один із пробуджених солдатів сидів на ящику з медичними препаратами й намагався навчитися користуватися сучасним комунікатором. Він кілька разів торкнувся екрана, випадково відкрив меню знайомств, побачив пропозицію «Знайди кохання у своєму секторі» й засміявся так голосно, що до нього обернулися сусіди.

— Роблять дурниці, — сказала Селена. — Це добрий знак.

Дар Крейн з’явився на даху без дозволу, що було настільки звично, що охорона вже сприймала його проникнення як частину розкладу.

На ньому була темна куртка поверх медичної пов’язки. Ліва рука рухалася обережно через опік, залишений нанороботами Геліоса. На щоці виднівся свіжий шрам. Волосся вкрилося червоним пилом, а погляд залишався нахабно живим.

— Сенат на зв’язку, — сказав він.

— Чому про це повідомляєш ти?

— Орн боявся зіпсувати тобі настрій.

— А ти не боїшся?

— Мені подобається твій поганий настрій. Він підкреслює очі.

Ірія перевела погляд із нього на Селену.

— Це флірт?

— Ні, — відповіла Селена.

— Так, — одночасно сказав Дар.

— Я ще навчаюся розпізнавати людські взаємодії.

— Не бери з нього приклад, — сказала Селена.

— Бери, — заперечив Дар. — Але лише в питаннях виживання, порушення наказів і вибору привабливих генералок.

Селена пройшла повз нього до сходів.

— Ти йдеш зі мною.

— Це запрошення?

— Це можливість пояснити Сенату, чому вони не можуть розібрати пробуджених на органи.

Дар перестав усміхатися.

— Вони вже запропонували?

— Використали формулювання «медична утилізація нестабільних біологічних активів».

— Політики завжди вміли зробити масове вбивство схожим на прибирання комори.

— Саме тому ти говоритимеш лише тоді, коли я дозволю.

— Тоді навіщо я йду?

— Щоб вони бачили, що навіть дезертир може поводитися краще за Сенат.

— Це надзвичайно низька планка.

— Нам потрібна перемога.

Голова Сенату Таверн Крос з’явився на голографічному екрані в супроводі ще одинадцяти політиків.

Дехто сидів у захищених бункерах. Дехто — в орбітальних резиденціях. Один сенатор приєднався з приватної яхти біля Фобоса, але встановив тло з державним прапором, щоб виборці не помітили басейн із напівоголеними андроїдами за його спиною.

Селена стояла перед екраном.

Дар сперся на стіл поруч.

Ірія залишилася трохи позаду.

Коли політики побачили двох майже однакових Селен, у їхніх очах з’явився той особливий страх, який відчувають чоловіки при владі, коли розуміють, що одна небезпечна жінка може бути не межею проблеми.