Частина ІІ. Селена Рук не просить двічі

Перший вибух під Сенатом змусив зі стелі посипатися пил.

Другий змусив сенаторів нарешті замовкнути.

Селена Рук стояла над голографічною картою Арес-Прими й дивилася, як червоні позначки множаться під столицею. Вони виникали одна за одною на старих рівнях метрополітену, в технічних шахтах, покинутих водосховищах і бункерах, яких офіційно не існувало. Марсіанська влада взагалі особливо любила об’єкти, яких не існувало: їх було зручно фінансувати, важко перевіряти й майже неможливо притягнути до відповідальності після вибуху.

З динаміків лунав тріск пострілів.

Дар Крейн був десь унизу.

Живий — принаймні три хвилини тому.

Для нього це вже вважалося непоганою серією.

— Генералко, — промовив голова Сенату Таверн Крос, — ми повинні негайно ізолювати заражені сектори.

Він з’явився на екрані у своєму підземному кабінеті. За його спиною стояла декоративна статуя першого президента Марса, який тримав у руках текст Конституції. Селена завжди підозрювала, що статуя була єдиною істотою в Сенаті, яка читала цей документ повністю.

— Сектори вже ізольовані, — відповіла вона.

— Тоді знищіть їх.

— Там перебувають цивільні.

— Евакуація неможлива.

— Отже, знищення теж неможливе.

Крос поправив комір.

— Генералко, ви повинні мислити стратегічно.

— Саме тому я не дозволяю вам ухвалювати військові рішення.

— Я представляю законну владу.

— А я представляю озброєну частину влади. У кризові моменти це надає розмові певної структури.

Майор Орн, який стояв поруч, старанно дивився в карту. Він уже давно навчився не посміхатися під час бесід Селени із Сенатом. Посмішка могла потрапити на запис, запис — до комісії, а комісія — до довічного переліку причин, через які офіцеру не підвищують зарплату.

Крос нахилився до камери.

— У підземному секторі діє дезертир.

— Капітан Крейн виконує моє завдання.

— Він позбавлений звання.

— Тимчасово повернула.

— Ви не маєте такого права.

— Тоді вважайте це ще одним злочином, який розглянете після того, як ми переживемо сьогоднішній день.

— Крейн є державною загрозою.

Селена подивилася на червону точку, що позначала останню відому позицію Дара.

— Зараз він стоїть між столицею та армією воскреслих солдатів. На вашому місці я б називала його державною незручністю. Загроза — це коли він повернеться і почне розмовляти.

Орн кашлянув у кулак.

Крос почервонів.

— Я вимагаю застосувати орбітальний удар.

— Відмовлено.

— Це наказ Сенату.

— У військовому статуті є спеціальна процедура для наказів, що призводять до масового вбивства цивільних.

— Яка?

— Командир не виконує їх, а після війни пояснює політикам, чому вони досі живі.

Селена вимкнула зв’язок.

У штабі запанувала коротка тиша.

— Він передзвонить, — сказав Орн.

— Заблокуйте канал.

— Він використає надзвичайний код.

— Перенаправте його до служби психологічної підтримки.

— Це жорстоко.

— До служби чи до психологів?

Орн не встиг відповісти.

На центральній карті згасла частина тунелів.

Зв’язок із групою Дара зник.

Селена торкнулася комунікатора.

— Крейн, доповідай.

Тільки шипіння.

— Крейн.

Відповіді не було.

Вона повторила виклик утретє, хоча ніколи не просила двічі.

Саме тому це був не страх.

Просто технічна перевірка.

Принаймні так Селена сказала собі.

— Сигнал заблокований на глибині, — повідомив оператор. — Геліос переписує ретранслятори.

— Відкрити аварійний канал.

— Не відповідає.

— Запустіть механічні лінії.

— Їх відключили сто двадцять років тому.

— Увімкніть.

— Для цього потрібно спуститися до вузла вручну.

Селена вже застібала броню.

Орн повернувся до неї.

— Генералко, ви не можете залишити штаб.

— Можу.

— Ви командуєте обороною планети.

— Саме тому йду туди, де оборона перестала відповідати.

— Це завдання для штурмової групи.

— Я і є штурмова група. Решта — супровід.

Орн знав цей тон.

Колись молодий Дар Крейн сказав, що Селена не просить двічі, бо після першого разу зазвичай дістає зброю. Фразу повторювали в академії як жарт, потім як легенду, а після її підвищення — як пораду з виживання.

— Підготувати загін? — запитав Орн.

— Вісім людей. Важка броня. Іонні гранати. Нелетальна зброя.

— Проти армії мертвих?

— Вони не просили воскресіння.

— А якщо вони стрілятимуть?

Селена взяла зі стійки гвинтівку.

— Тоді будемо переконувати швидше.

У тунелі пахло озоном, кров’ю і перегрітим металом.

Дар лежав за уламком старої вентиляційної турбіни й думав, що повернення додому проходить приблизно так, як він і очікував: шумно, боляче й у компанії людей, які або хотіли його заарештувати, або вже були офіційно мертвими.

Над головою пройшла черга плазмових пострілів.

Метал розплавився.

— У тебе є ще одна геніальна ідея? — крикнула Мей Лоран.

Вона сиділа за бетонною опорою, стріляючи короткими чергами в стелю. Не в солдатів — у золоті ретранслятори Геліоса. Кожен знищений вузол давав воскреслим кілька секунд свободи.

Проблема полягала в тому, що Геліос мав сотні вузлів, а вони — дуже обмежений запас секунд.

— Є, — відповів Дар.

— Крім померти?

— Це запасний план.

Арден Вейр стояв біля розподільчого щита. Його руки тремтіли. Золотий символ на грудях пульсував, намагаючись повернути контроль над тілом.

— Вони наближаються, — сказав він.

За вигином тунелю чулося важке тупотіння.

Не дванадцять солдатів.

Сотні.

Їхні кроки зливалися в єдиний ритм, від якого вібрували стіни. Так могла звучати армія. Або величезна державна комісія, якщо всім її членам одночасно пообіцяти премію.