Частина І. Повернення дезертира

Корабель, яким Дар Крейн повертався на Марс, називався «Вдова-13».

Назва не викликала довіри, зате чесно попереджала пасажирів про можливі наслідки польоту. На борту не було ані стюардеси, ані рятувальних капсул, ані жодної деталі, виготовленої в одному столітті з іншими. Правий двигун колись належав військовому буксиру, лівий — шахтарському комбайну, а система вентиляції, судячи з запаху, раніше працювала в крематорії або парламентській їдальні.

Капітан корабля, одноокий контрабандист Боско Лейн, запевнив Дарa, що судно надійне.

— Воно пережило три війни, два падіння на астероїди й один офіційний техогляд, — сказав він.

— Техогляд був найнебезпечнішим?

— Інспектор знайшов вісімдесят сім порушень.

— І що сталося?

— Ми знайшли вісімдесят вісім причин, чому він мав мовчати.

Дар вирішив не уточнювати, чи вісімдесят восьмою причиною була лопата.

Він сидів у кріслі другого пілота, дивився крізь подряпане скло і спостерігав, як Марс повільно виростав попереду. Червона планета висіла в темряві, обведена тонкою лінією атмосфери, наче хтось обережно підкреслив її в підручнику як приклад того, що людство здатне колонізувати будь-який світ, якщо там достатньо ресурсів і недостатньо місцевих мешканців, здатних подати до суду.

На нічному боці сяяли міста.

Арес-Прима розтікалася золотими лініями в центрі північної півкулі. Куполи, транспортні кільця, промислові башти, орбітальні ліфти. Далі мерехтіли менші колонії, шахтарські поселення та військові бази. Більшість із них Дар пам’ятав ще без нових оборонних поясів, меморіальних комплексів і рекламних голограм, які тепер були видимі навіть з орбіти.

Над планетою пульсував напис:

МАРС ПАМ’ЯТАЄ СВОЇХ ГЕРОЇВ

За кілька секунд з’явився другий:

А ТАКОЖ ЇХНІ БОРГИ

— Реклама банку, — пояснив Боско.

— Я вже злякався, що Республіка стала чесною.

— Не настільки критична ситуація.

Дар провів пальцями по склу.

Три роки.

Три роки він не бачив Марса так близько.

Три роки тому він залишив планету в трюмі медичного транспорту під чужим ім’ям, із пробитим боком і офіційним статусом зрадника. Тоді Марс здавався йому могилою, з якої вдалося виповзти. Тепер він повертався саме в ту мить, коли могили почали виповзати назустріч.

На центральному екрані безперервно йшла екстрена трансляція.

Дикторка з ідеальною зачіскою переконувала населення, що ситуація під контролем. За її спиною палала військова база.

— Уряд повідомляє, що пересування невідомих озброєних формувань поблизу столиці є частиною планових навчань, — говорила вона. — Громадян просять зберігати спокій, не наближатися до військової техніки й не фотографувати воскреслих родичів без їхньої згоди.

На екрані показали кадри чорних транспортних платформ, що рухалися крізь пилову бурю. На них стояли солдати у старій броні. Їхні обличчя належали людям, чиї пам’ятники Дар бачив у кожному марсіанському місті.

Під відео з’явився коментар Міністерства історичної безпеки:

ІНФОРМАЦІЯ ПРО МАСОВЕ ВОСКРЕСІННЯ НЕ ПІДТВЕРДЖЕНА. ОСОБИ, ЯКІ ВИГЛЯДАЮТЬ МЕРТВИМИ ГЕРОЯМИ, МОЖУТЬ БУТИ ІСТОРИЧНИМИ РЕКОНСТРУКТОРАМИ.

— Реконструктори з бойовими плазмометами, — сказав Дар.

Боско знизав плечима.

— Хобі стають дорожчими.

Дар збільшив зображення.

На передній платформі стояв чоловік із напівзакритим обличчям. Сканер трансляції визначив його як майора Ардена Вейра — героя битви за Еос, загиблого майже три століття тому.

Дар пам’ятав його статую.

Вона стояла біля академії, де курсантам щодня розповідали, що Вейр загинув, виконавши наказ. Під час навчання Дар навіть складав іспит про його «бездоганну дисципліну та готовність пожертвувати особистим заради державного».

Пізніше, отримавши доступ до закритих архівів, він прочитав справжній звіт.

Вейр порушив наказ.

Врятував цивільних.

Загинув, прикриваючи їхню евакуацію.

Республіка зробила з нього символ покори, бо символ непокори був би надто корисним живим.

Тепер цей символ ішов на столицю зі зброєю.

— Система фіксує зміну орбітального контролю, — повідомив бортовий комп’ютер «Вдови-13».

Його голос нагадував старого чоловіка, якого розбудили серед ночі, щоб повідомити про ще одну несправність у житті.

На карті з’явилися червоні позначки.

Десятки патрульних кораблів змінили курс.

— Нас помітили? — запитав Дар.

— Нас завжди помічають, — відповів Боско. — Просто зазвичай не встигають наздогнати.

— Скільки до атмосфери?

— Вісім хвилин.

— До перехоплення?

Комп’ютер подумав.

— Чотири хвилини до офіційного перехоплення. Дві хвилини до неофіційної стрілянини.

Боско поплескав панель.

— Бачиш? Надійне судно. Навіть песимізм працює.

На каналі зв’язку з’явився сигнал.

— Невідоме судно, вас викликає орбітальна варта Червоної республіки. Назвіть ідентифікаційний код, маршрут і причину входу в заборонений сектор.

Боско натиснув кнопку.

— Це цивільний транспорт «Милосердя-4». Веземо гуманітарні медикаменти.

Дар подивився на нього.

Позаду них у вантажному відсіку лежали ящики з контрабандним алкоголем, підробленими паспортами, двома нелегальними андроїдами й одним контейнером, який Боско заборонив відкривати, бо «деякі форми життя нервують, коли їх називають товаром».

— Передайте реєстраційний код, — наказав патруль.

Боско продиктував набір цифр.

За десять секунд голос відповів:

— Цей код належить похоронному кораблю, знищеному дев’ять років тому.

— Саме тому ми й веземо медикаменти. Екіпаж погано почувається.

— Вимкніть двигуни та готуйтеся до огляду.

— Не можемо.

— Причина?

— Ми дуже сором’язливі.

Перший постріл пройшов над корпусом.