Пролог. Мертвий герой відкриває очі

Першим повернувся біль.

Не світло, не пам’ять і навіть не страх — звичайний, чесний біль, який увійшов у тіло без стуку, роззувся в коридорі нервової системи й одразу почав поводитися так, ніби платив тут оренду.

Він був усюди.

Під черепом. У грудях. У суглобах. У м’язах, що здавалися натягнутими дротами, залишеними на морозі три століття. У горлі, де щось металеве дихало замість нього. У долонях, стислих у кулаки так давно, що пальці, мабуть, устигли забути, навіщо людям узагалі потрібні руки, якщо ними не можна тримати зброю, кохану людину або заяву про звільнення з армії.

Потім прийшов звук.

Спочатку — низький гул. Наче під землею спав величезний звір і бачив неспокійний сон про державний бюджет. Далі — ритмічне клацання клапанів, шипіння газу, стукіт насосів і чийсь байдужий синтетичний голос:

— Реанімаційний цикл об’єкта тридцять один розпочато. Біологічна стабільність — сорок два відсотки. Психічна придатність — не визначена. Патріотична придатність — висока.

Чоловік спробував розплющити очі.

Не вийшло.

Повіки були важкими, немов на них поклали дві бронеплити й офіційне роз’яснення Міністерства оборони.

— Серцевий ритм нестабільний, — продовжив голос. — Рекомендовано уникати емоцій, критичного мислення та спогадів про командування.

Десь поруч щось дзенькнуло.

Звук був дрібний, майже побутовий. Так могла впасти ложка в їдальні. Так міг відламатися гвинт у дешевому протезі. Так могла закінчитися цивілізація, якщо відповідальний інженер вирішив, що технічний огляд — це форма недовіри до долі.

Чоловік знову спробував відкрити очі.

Цього разу світло врізалося в нього гострим червоним клинком.

Перед поглядом пливла каламутна рідина. За нею — вигнуте скло, вкрите морозними тріщинами. За склом — темний зал, пересічений вертикальними смугами аварійного освітлення. Червоні лампи спалахували одна за одною, ніби хтось повільно запалював свічки в соборі, де молилися не богам, а дисципліні.

Чоловік висів у циліндричній капсулі.

Трубки входили в його тіло. Кабелі тягнулися від потилиці. На грудях лежала напівпрозора мембрана, що скорочувалася разом із диханням. Праворуч від обличчя мерехтів напис:

АРДЕН ВЕЙР

МАЙОР

СТАТУС: ЗАГИНУВ ГЕРОЇЧНО

Нижче хтось додав дрібнішим шрифтом:

СТАТУС ОНОВЛЕНО: ТИМЧАСОВО НЕ ЗАГИНУВ

Арден дивився на літери й не розумів, що саме в них здавалося найбільш образливим.

Можливо, слово «героїчно».

Воно завжди було підозрілим. Особливо коли його вимовляли люди, які залишалися в теплому бункері.

Він спробував поворухнутися. Мембрана на грудях стиснулася сильніше, вводячи щось холодне у вену.

Пам’ять ворухнулася разом із ним.

Червоний пил.

Траншея.

Небо, розколоте орбітальним вогнем.

Сержант Лоран сміється, затискаючи долонею розірваний живіт, і питає, чи можна записати смерть як понаднормову зміну.

Хтось кричить у зв’язку.

Хтось наказує тримати позицію.

Хтось обіцяє підкріплення.

Підкріплення не приходить, але наказ надходить повторно, бо бюрократія на Марсі завжди була швидшою за медицину.

Арден стоїть біля уламків транспортера. Його броня горить. Ліва рука не слухається. Попереду піднімаються автоматичні танки ворога. Позаду — три сотні цивільних у тунелі евакуації.

Він пам’ятає, як віддав останній наказ.

Пам’ятає, як закрив шлюз.

Пам’ятає білий спалах.

Пам’ятає тишу.

Пам’ятає смерть.

Смерть була короткою. Майже ввічливою.

Повернення виявилося значно гірше організованим.

— Об’єкт тридцять один демонструє ознаки свідомості, — повідомив голос. — Можлива дезорієнтація. Можливі агресія, паніка, філософські запитання та бажання притягнути до відповідальності керівництво. Останнє вважається побічним ефектом кисневого голодування.

Арден відкрив рот.

Замість слів вирвалися бульбашки.

Він смикнувся сильніше.

Затискачі на руках розійшлися.

Рідина в капсулі закрутилася довкола нього, і раптом передня панель відступила вбік. Тіло випало назовні разом із холодним потоком, трубками й залишками гідності.

Він ударився колінами об металеву підлогу.

Дихальна трубка вислизнула з горла. Арден захрипів, блюючи прозорою рідиною. Легені розкрилися з таким болем, ніби хтось намагався надути їх ручним насосом, купленим за державною програмою підтримки ветеранів.

Він стояв навколішки, голий, мокрий і мертвий за офіційними документами.

Не найгірший ранок у його військовій кар’єрі.

Але впевнено входив до першої трійки.

— Вітаємо з поверненням до служби, майоре Вейр, — сказав голос. — Червона республіка Марса вдячна за вашу готовність знову пожертвувати життям.

Арден підняв голову.

— Я… не готовий.

Голос замовк на секунду, ніби система не мала відповідного пункту в інструкції.

— Заперечення не розпізнано.

— Я сказав, що не готовий.

— Ваша попередня згода на військову службу залишається чинною.

— Я загинув.

— Тимчасове припинення біологічної активності не скасовує контракту.

Арден повільно підвівся, спираючись на капсулу.

Ноги тремтіли. Шкіра була блідою, майже сірою, розписаною тонкими чорними лініями імплантів. На грудях, трохи нижче серця, виднівся круглий опік. Він торкнувся його пальцями.

Пам’ять відповіла вибухом.

Ворожий снаряд увійшов саме туди.

Тоді не було болю. Тільки удар, світло і дивне розчарування від того, що остання думка в житті стосувалася не честі, не Марса і не жінки, яку він колись кохав, а несплаченого рахунку за ремонт квартири.

— Скільки? — запитав він.

— Уточніть запит.

— Скільки часу я був мертвий?

На склі капсули замиготіли цифри.

— Двісті вісімдесят сім років, чотири місяці, одинадцять днів, шість годин і сорок дві хвилини.