РОЗДІЛ 12 Неслухняна маріонетка

Я не встигаю навіть усвідомити, що відбувається. Щойно двері за моєю спиною зачиняються, чиясь важка рука штовхає мене вперед. Спітнілі долоні притискають мої плечі до столу, і я бачу перед собою розлючене обличчя Арікана. Його очі налиті кров'ю, а погляд такий дикий, що в мене перехоплює подих.

«Як ти посміла так зі мною розмовляти при всіх?» — гарчить він, притискаючи мене до стіни біля столу.  «Не забувай своє місце, Міє. «Ти звичайна секретарка, яка мріє стати підстилкою для свого боса. Але не хвилюйся, Торн зараз не прийде тобі на допомогу. Його немає на місці».

Він кричить мені прямо в обличчя, і я відчуваю запах люті. Перш ніж я встигаю бодай вигукнути слово на свій захист, його пальці змикаються на моєму горлі. Він починає мене душити. Я дивлюся на нього й не впізнаю — куди подівся той чоловік, який здавався мені адекватним?

Повітря в легенях закінчується. Перед очима пливуть темні плями, а звуки офісу за стіною стають глухими. Я намагаюся відштовхнути його, але сили нерівні. У голові пульсує лише одна думка: невже це кінець?

Раптом хватка зникає. Я бачу лише силует Торна, який залітає в кабінет. Він не каже ні слова. Одним різким рухом він бере Арікана за шкірки й буквально відкидає його в інший кут кімнати. Слідом за ним вривається охорона. Арікана миттєво валять на підлогу, заламують руки й застібають кайданки.

Я сповзаю по стіні, намагаючись віддихатися. Горло пече, з очей мимоволі котяться сльози. Охоронці виводять Арікана, але він встигає щось прошепотіти Аріану на вухо. Я не чую слів, але бачу посмішку Торна — холодну, хижу, від якої мені стає по-справжньому страшно.

Торн підходить до мене. Його обличчя абсолютно безпристрасне. Він подає мені руку й допомагає підвестися, саджаючи в моє робоче крісло. Наливає склянку води й простягає мені.

«Можливо, тобі краще піти додому, Міє?» — голос звучить рівно, без жодної емоції.

«Ні, я продовжу працювати», — хриплю я, намагаючись опанувати тремтіння. «Роботи забагато».

Аріан нахиляється до мене так близько, що я відчуваю запах його парфуму. Його губи опиняються біля мого вуха, і він шепоче: «Я ж тобі казав: ніяких романів на роботі. А ти мене не послухала».

Мене підкидає від цієї несправедливості. Гнів висушує сльози.

«У нас нічого не було! Я відправила його чимподалі ще в суботу, після того, як мені стало погано!» — майже вигукую я йому в обличчя.

Бачу, як його погляд на мить пом'якшується. Жорстка маска дає тріщину, але лише на мить.

«Тобі все одно треба перепочити», — каже він, відсторонюючись.

«Все в нормі, не хвилюйтеся», — відрізаю я. 

 «Мені потрібно розібратися з терміновими документами».

Я розвертаюся до комп'ютера, демонстративно ігноруючи його присутність. Відкриваю файли, хоча в голові — повна каша. Я бачу, як Аріан ще кілька секунд дивиться на мене. Він розвертається і йде до себе в кабінет. Вже відкриваючи двері, Аріан не обертає голови, але його голос звучить інакше — серйозніше, проте значно м’якше, ніж хвилину тому.

«Ти поїдеш зі мною ввечері на зустріч із Каміллою чи я поїду сам?» — запитує він.

«Я поїду», — відповідаю, не піднімаючи на нього голови.  «Хочу обговорити всі деталі дизайну особисто».

«Добре. Тоді підготуйся морально, бо це буде не зовсім ділова зустріч. Ми поїдемо до них додому. Це буде незвично для тебе».

Він починає заходити до себе, але я не витримую. Підхоплююся з місця, підходжу ближче й запитую прямо.

«Чому ми повинні їхати до них додому?»

Аріан зупиняється на порозі й нарешті дивиться на мене.

«Тому що я дружу з чоловіком Камілли. Вони запросили мене в гості, і я вирішив поєднати дружній візит з обговоренням деяких питань по проєкту. Тому я їду до них. Якщо хочеш — їдь зі мною, якщо ні — можеш зустрітися з Каміллою пізніше сама. Це не обговорюється».

Він різко переводить тему, наче ця розмова йому набридла. Нагадує, щоб я не забула замовити йому на обід суп, і зачиняє за собою двері. Проте за секунду вони знову відчиняються.

«Зроби мені каву. І до вечора не турбуй мене», — кидає він і цього разу зачиняється остаточно.

Весь залишок дня я перебуваю в стані повного нерозуміння. Намагаюся зосередитися на звітах, але пальці автоматично натискають на клавіші, поки думки кружляють навколо Арікана. Що з ним сталося? Як він міг так сильно змінитися за такий короткий час? Раніше він здавався зовсім іншою людиною — уважною, спокійною. А тепер...

Посмішка Аріана Торна досі стоїть у мене перед очима. Що взагалі відбувається між цими двома? Я вже починаю думати, що Арікан веде якусь власну небезпечну гру, але те, що сталося в кабінеті, не вкладається в жодні рамки.