РОЗДІЛ 7. ЛЯЛЬКОВОД 

Я від’їхав від будинку Мії, відчуваючи дивну порожнечу в салоні. Дорога назад до офісу займала небагато часу, але ці тридцять хвилин за кермом стали для мене справжнім випробуванням. Дивлячись на порожнє пасажирське сидіння, де ще нещодавно спала вона, я мимоволі почав повертатися думками в минуле.

Чотири роки тому я переступив поріг «Thorne Group» не як спадкоємець, а як ніхто. Мій батько, головний акціонер, мав специфічне уявлення про виховання: він кинув мене в самий низ корпоративної машини, щоб подивитися, чи розчавить вона мене. Я згадав ті нескінченні ночі в душних кабінетах, принизливі доручення начальників-самодурів, які й гадки не мали, чиє прізвище я ношу. Я гарував, як проклятий, терпів зневагу і вчився помічати кожну тріщину в цій системі.

Я виборов свою посаду зубами. Я звільнив кожного, хто будував власні схеми за рахунок компанії, вичистив «гнізда» акціонерів і перекрив їм доступ до легких грошей. Саме тому вони ненавидять мене. Саме тому вони підіслали Арікана.

Цей покидьок — звичайна «шістка» акціонерів. Вони використовують його як троянського коня, сподіваючись, що він знайде мою слабку точку. Син батькового друга... Якби не цей статус, я б вишвирнув його за двері ще в перший день. Він — слухняна маріонетка в руках тих, хто мріє повернути старі часи хабарництва. І Мія... Мія стала частиною цієї гри. Я не дозволю йому використати її, щоб дістатися до мене.

Я повернувся в офіс о п’ятій вечора. У повітрі вже витав дух завершення робочого дня — той самий момент, коли продуктивність падає, а бажання перемивати кістки колегам злітає до небес.

Проходячи повз зону відпочинку маркетингового відділу, я відчув, як розмови раптово вщухли, змінившись на напружений шепіт. Я навіть не повернув голови, але мій слух, гострий, наче лезо, вихопив уривки фраз: — ...бачив, як він її ніс? Наче кришталеву вазу... — ...кажуть, вона вже завоювала «залізний трон» Торна... — ...бідний Арікан, тепер він точно в прольоті...

Я міцно стиснув щелепи. Плітки. Те, що я ненавидів понад усе. Тепер за кожним кроком Мії стежитимуть крізь лупу.

Я зайшов у свій кабінет і щільно зачинив двері. На столі чекали стоси паперів. Я з головою занурився в роботу, намагаючись витіснити з пам'яті образ Мії.

Годинник показував десяту вечора, коли офіс остаточно поглинула темрява. Телефон завібрував. На екрані висвітилося ім'я «Том». — Що, брате, як там твоя помічниця? — саркастично почав він. — Весь внутрішній чат компанії кипить. Давай зустрінемось у тебе. У мене є новини щодо твоєї матері. — Добре. Їдь до мене.

Я вийшов із кабінету, замкнув двері й попрямував до ліфта. Офіс уже майже спорожнів, лише поодинокі лампи кидали довгі тіні на глянцеву підлогу. Спустившись у паркінг, я сів за кермо, але не рушав одразу. У напівтемряві салону я знову відчув той тонкий аромат Мії, який, здавалося, в’ївся в оббивку крісла.

Виїхавши на нічну магістраль, я спрямував автівку в бік свого помешкання. Попереду було тридцять хвилин дороги — ідеальний час, щоб продумати свій наступний хід. Найбільше мене дратувало те, що Мія бачить в Арікані лише привабливого, легковажного маркетолога. Вона навіть не здогадується, хто він насправді.

Арікан — не просто співробітник. Він — «шістка» акціонерів, син одного з найзапекліших ворогів мого батька. Саме той акціонер роками плекає план, як скинути мене з посади і посадити в моє крісло свою слухняну ляльку — власного сина. Арікан тут, щоб знайти моє вразливе місце, і тепер він вирішив, що це місце — Мія.

Мені потрібно донести до неї істину. Пояснити, що цей «милий хлопчик» — серійний маніпулятор. Саме через нього я запровадив суворе правило про заборону службових романів. Я на власні очі бачив, як він підставляв жінок, як через його ігри талановиті співробітниці втрачали роботу, бо не могли витримати тиску після розриву з ним. Гірше того — я знав про жінок, які вагітніли від нього, а він просто викреслював їх зі свого життя, цинічно заперечуючи батьківство. На нього не було офіційних заяв — він занадто вправно замітав сліди та користувався впливом свого батька. Але я знав усе. І я не дозволю Мії стати наступною в його списку зламаних життів.

Я припаркувався у підземному паркінгу своєї багатоповерхівки. Холодний бетон і тьмяне світло ламп ідеально пасували до мого настрою — такого ж холодного й зосередженого. Я піднявся на свій поверх приватним ліфтом.

Коли двері відчинилися, я опинився у своєму просторі. Я викупив два останні поверхи, перетворивши їх на мінімалістичну фортецю зі скла та сталі. Жодних зайвих речей, жодного затишку — лише функціональність і простір. Це було моє місце сили, єдина точка на карті міста, де я міг скинути маску генерального директора й бути самим собою. Тут ніхто не міг мене дістати.

Том уже чекав біля дверей, підпираючи стіну плечем. Ми мовчки зайшли всередину. Поки він по-господарськи діставав віскі з барного холодильника, я зняв пальто й підійшов до величезного панорамного вікна. За склом мерехтів нічний мегаполіс — мільйони вогнів, мільйони чужих життів, до яких мені не було діла. Крім одного.

— Тримай, — Том протягнув мені склянку з важким кришталевим дном. — Розповідай. Що там із Мією? Я зробив невеликий ковток, відчуваючи, як терпкий напій обпікає язик. — Їй стало зле. Я відвіз її додому. Крапка.

— Аріане, я знаю тебе двадцять років. Ти ніколи не підвозив підлеглих, навіть якщо вони помирали прямо в тебе на очах. Ти в неї закоханий? — Я не закоханий, — відрізав я, і слово «кохання» прозвучало в моїх устах як вирок. Всередині все протестувало. — Вона — частина великої гри. Ти ж знаєш, акціонери тільки й чекають, щоб я схибив. Батько поставив мене сюди з однією умовою: жодних помилок. Жодних слабкостей.

Я поглянув на своє відображення в склі. Я бачив чоловіка, який готовий на все, щоб захистити свій трон. Але десь глибоко в очах проглядало щось інше — щось, що я відчайдушно намагався приховати навіть від самого себе.