РОЗДІЛ 4. ЛЯЛЬКОВОД

Я стояв у густій тіні бару, де запах тютюну та солодких коктейлів змішувався з ароматом чиєїсь розпачі. Склянка з віскі в моїй руці здавалася занадто тендітною. Я стискав її так, що кісточки пальців побіліли, а кришталь ледь не тріснув під тиском моєї люті.

Дивитися на те, як цей недоумок Арікан тримає її за талію, було майже фізично нестерпно. Його пальці на її шкірі здавалися мені брудними плямами на чистому полотні.

Ревнощі? Ні.

Я не збирався визнавати подібну слабкість. Ревнощі — це почуття для тих, хто боїться втратити. А я не боявся. Я знав, що вона належить мені, навіть якщо сама вона про це ще не здогадується. Мія була моїм ідеальним проєктом. Моїм особистим витвором.

Я занадто втомився змінювати секретарів одного за одним, відколи посів крісло генерального директора. Скляні стіни мого кабінету бачили десятки амбітних дурнів, які ламалися під моїм поглядом уже через тиждень. Ніхто не витримував мого темпу. Ніхто не міг передбачити моє наступне слово.

А вона змогла.

Я витратив цілий рік, шліфуючи її характер, як алмаз. Я витравлював із неї зайву м'якість, вчив тримати удар, змушував її очі спалахувати не лише страхом, а й дикою жагою довести, що вона чогось варта. Кожна її реакція, кожен крок, навіть те, як вона сьогодні стояла на колінах у холі — я створив це все власноруч. Вона була вже майже досконалою, хоча я знав, що попереду найскладніший етап обробки.

І тепер цей придурок із маркетингу торкається її? Наче він має на це право?

Вона — частина моєї системи. Мій найцінніший актив, який я вибудовував по цеглинці, терпляче чекаючи, поки вона дозріє. Я не дозволю йому зруйнувати мою роботу своєю примітивною хіттю. Арікан думає, що він грає в романтичну гру, але він навіть не підозрює, що він лише перешкода, яку я скоро приберу з шахівниці.

Я спостерігав, як вона відповіла на його поцілунок. Огидно.

Її губи, які сьогодні в моєму кабінеті тремтіли від напруги, тепер торкалися його. Я відчував, як усередині мене закипає щось чорне й густе. Це була не просто образа власника. Це був голод.

Я дістав телефон. Мої пальці впевнено ковзали по екрану, поки я писав повідомлення. Я хотів, щоб вона відчула мій погляд навіть через стіни та натовп. Я хотів, щоб холод моїх слів протверезів її.

«Сховай коліна, Міє. На них ще залишилися відбитки моїх пальців...»

Я бачив, як вона здригнулася. Як її тіло напружилося, наче вона відчула мій дотик на відстані. Це було майже задоволення — бачити, як вона гарячково озирається навколо, шукаючи мене в натовпі. Її страх був солодшим за будь-який віскі.

Коли вона нарешті помітила мою спину біля виходу, я вже знав, що переміг. Вона може йти з ним додому, може дозволяти йому цілувати свої руки, але в її думках буду лише я. Вона засинатиме з моїм ім'ям у голові, проклинаючи мене й ненавидячи, але пам'ятаючи кожен сантиметр моєї присутності.

Арікан — лише декорація. Я — режисер.

Я вийшов на нічне повітря, вдихаючи крижаний лютневий вітер. Завтра вона прийде в офіс. Вона буде блідою, з тінями під очима від безсоння, і вона буде чекати на мій вирок. Проєкт «Luna» стане її тріумфом або її кліткою. Або і тим, і іншим одночасно.

Завтра я покажу їй, що буває з тими, хто намагається завести «маленькі таємниці» за моєю спиною. В моєму замку немає місця для секретів, які не належать мені.

Їдучи в машині, я прокручував у голові варіанти її покарання. Кожен світлофор, кожна тінь на асфальті нагадували мені про те, як вона податливо горнулася до того маркетолога. Але я знав — ще не час для фінального акту. Вона навіть не здогадується, що скоро стане моєю повноцінною іграшкою, де кожна ниточка буде в моїх руках.

Вдома я не вмикав світло. Темрява завжди була моєю найкращою союзницею. Звичним жестом скинув взуття і пройшов на кухню. Вона була просторою, холодною, спроєктованою під бар — мінімум затишку, максимум стерильної функціональності.

Не дивлячись на барні стільці, я підійшов до холодильника й дістав пляшку віскі багаторічної витримки. Лід з тихим дзвоном упав у склянку. Перший ковток приємно обпік горло, випалюючи залишки побаченого в барі. Ставало легше, але лють нікуди не зникала. Вона просто кристалізувалася.

Знявши пальто й покинувши його прямо на барному стільці, я попрямував на другий поверх до свого кабінету. Кожен новий ковток віскі на ходу додавав мені впевненості у власній правоті. Хто, як не я, має право судити її?

Я штовхнув двері свого святилища. Увімкнувши світло, зупинився перед великою дошкою, яка займала майже всю стіну. Моє персональне божевілля, приховане від усього світу.

Фотографії Мії, звіти приватних детективів, пожовклі копії документів про її вдочеріння... Червона нитка змійкою єднала факти минулого, якого вона не пам’ятала. Моя мати зіграла з нею злий жарт, зануривши її в забуття, але в цій грі я розкрию кожну карту.

Я дістав нове фото — Мія сьогодні, доросла, з тим самим викликом у погляді, який я бачив у неї ще дитиною. Прикріпив його в самому центрі й обмотав червоною ниткою в чотири тугих кола, наче створюючи кокон.

— Тобі так личить червоне, — прошепотів я, проводячи кінчиком пальця по контуру її обличчя на глянцевому папері. — Я знищу все навколо тебе, щоб ти нарешті згадала, хто я такий. Щоб у твоєму світі не залишилося нікого, крім мене.

Залишивши кабінет, я пішов до спальні. Склянка з льодом, що вже розтанув, опустилася на столик поруч із флаконом одеколону — того самого, який, я знав, зводить її з розуму. Я почав роздягатися, кожним рухом скидаючи з себе образ ідеального директора. Піджак, краватка, сорочка...

У дзеркалі я мигцем побачив кілька шрамів на своєму животі — старі нагадування про те, що світ ніколи не був до мене добрим. Вони були моєю картою болю, і Мія мала стати її завершальним штрихом. Я зайшов у душ, не випускаючи склянку з рук. Під гарячими струменями води знову бачив те саме: руки Арікана на її талії. Лють кипіла, змішуючись із парою. Я зроблю так, щоб завтра вона більше ніколи не захотіла навіть чути його імені.