Пролог

Пролог

День сьогодні виявився досить нормальним. В університеті все, як зазвичай. Та й дома все тихо. Батьки навіть, не сварилися сьогодні. Це щось новеньке. Таке рідко буває. 

Я підходжу до дзеркала та дивлюсь на своє відображення. Приміряла чергову сукню, яка ніяк не пасувала до мого макіяжу. Я ж на побачення зібралась, а не на цвинтар.

Зараз на мені червона сукня до колін, у складочки. Поверх джинсовий жакет. На голові висока зачіска, а на губах червона помада. Хоча багато модних блогерів не радять червоного, але ж я ніколи не прислухаюсь до чужих порад.

Моє волосся кольору каштанів в парку, а очі подібні блакитному небу. Довгі вії, які постійно прикривали очі. Акуратний ніс. Пухкі губи. Тонка та до болю струнка фігура. Розмір грудей десь двійка. Не знаю. Не міряла. Хоча можна було б. Відразу знала б відповідь на чергове запитання від хлопців.

Всміхаюсь. Схиляю голову на бік і тішусь тому, що бачу. На мене дивиться дуже симпатична дівчина, у якої є все, для того, щоб бути щасливою і так гарно посміхатись.

Батьки, хлопець, вірна подруга. Я просто щаслива.

— Доню, ти ще дома? — заходить до кімнати моя рідна.

Я повертаюсь до неї та усміхаюсь. Вона така щиро-красива. Моє серце та терпіння. Моя підтримка.

— Так. Але вже буду йти, — відповідаю їй та беру сумочку в руки, яка лежала  на столику.

— Слухай, ми тут з татом подумали. Ти  цього року закінчуєш навчання в університеті та хотіли б, щоб ти пішла працювати у батькову фірму. Там нічого важкого. Будеш перекладати йому тексти, або вести переговори, — говорить з такою щирістю, що мені хочеться розплакатися на місці.

— Правда? — не вірю своїм вухам.

— Правда, — киває вона.

— Але тато говорив, що я ще мала для його фірми, — зітхаю.

— А тепер уже так не говорить, — вона підходить та обіймає мене. Я кладу голову на рідне плече і стає так спокійно. — Ти в нас єдина дитина й ми хочемо для тебе найкращого. Тому таке рішення, це найкраще, що ми могли зробити для тебе.

— Дякую вам. Я така щаслива, що маю вас, — цілую її в щоку.

Як би я знала тоді, чим все це повернеться. Я б ніколи не відпустила рідну. Як би ж я знала…

— Добре тоді, йди гуляти, — пригладжує моє обличчя, а я знову обіймаю матір.

— Я не надовго, — махаю їй рукою та виходжу з кімнати. — Татусю, я пішла! — кричу з коридору та виходжу в під’їзд.

Швидко біжу по сходам вниз. Серце чомусь неспокійне. Тривожить мене і так б’ється сильно. Ще раз повертаю голову у бік своєї квартири і не можу не тривожитись. Зітхаю та йду на вихід. 

Сідаю у свою машину та їду до свого судженого. Уже три роки, як ми разом. Батьки схвалили наші стосунки. Ми ж обоє не з бідних родин, тому так заведено. Для підвищення капіталів. От і ми підвищуємо свій капітал сімейними узами. Хоч його фірма й менша за нашу.

Доїжджаю до його будинку та виходжу з машини. Дивно якось. Його, що немає вдома? Напевно. Машини ніде не видно та й в домі не виявлено життя. 

Йду в середину та вставляю ключ в замок. Відчиняю двері та відразу чую різкий сміх. Це ще, що за швабра?

Йду далі і бачу картину: розкидані речі у вітальні. Два порожні келихи і пляшка з під шампанського на столику. А далі все, як у тумані.

Я прямую на другий поверх. Іду і не бачу нічого навколо. Відчиняю двері нашої спальні і вгадайте, що я бачу… Мій суджений цілує мою подругу. Голу подругу. Найкращу мою… Твою ж!

Вони обоє повертаються до мене, а по моїх щоках уже течуть сльози, які я не змогла стримати.

— Кохана? — лиш говорить цей покидьок.

Я голосно ковтаю та повертаюсь у бік дверей. Хочу втекти звідси, чим швидше. Не хочу цього бачити. Згадую обличчя подруги, яке скривилось, коли я увійшла і знову хочеться ридати. Це пекло якесь.

— Кохана, це не те, що ти думаєш, — перехоплює мене та пробує щось довести. Але, що можна тут пояснити, якщо все і так ясно. Ще й так яскраво презентували мені свій вигляд. 

— Що ти хочеш, щоб я думала? М? Я ж не дурна. Ви обоє голі у твоїй спальні. Досить. Між нами все скінчено, — ледь не кричу та біжу до своєї чорної крихітки. Хочу поїхати звідси, як надалі.

Сідаю в машину і бачу, як Марк вибігає за мною в одних трусах. От негідник.

Заводжу двигун і не бажаю дивитися на цей цирк. Виїжджаю за ворота, а потім на дорогу. Швидко набираю обертів, щоб втекти.

— Чорт! — кричу та б’ю долонями об кермо. З очей ллються солені сльози. Я ще досі не можу повірити в те, що сталось. Це якийсь сон. Я втратила, коханого, подругу. Що далі?

Мій мобільник почав дзвонити і всередині все похололо. Дзвонила наша сусідка з сусідньої квартири.

— Так, — схлипуючи відповідаю.

— Злато, приїзди. Твої батьки… вони згоріли, — чую схлипи і моє серце падає до низу.

Як? Що? Чому?

Світ котиться вниз. Це все не зі мною. Ні. Не, може, бути.

— Злато? — знову схлипи.

— Зараз буду, — відповідаю та набираю швидкість. Педаль до самого низу. Швидкість шалена.От, що могло бути ще гіршим? Нічого. Вже й так все сталось, що могло. 

Це мій кінець. Тепер я втратила все з усього. Я не живу. Більше ні…

Приїжджаю до будинку. Вибігаю з машини та падаю на коліна. З під’їзду вивозять два тіла. А я втрачаю реальність. Ще довго не можу оговтатись. Моє тіло підіймає сусідка, яка бліда, мов смерті. 

— Що сталось? — запитую неживим голосом. 

— Говорять, витік газу... 

***