...

Промінь блідого світла, мов холодний палець мерця, ковзнув по обличчю мармурової статуї. Камінь здався теплішим, ніж мав би бути. На мить виникло моторошне відчуття, ніби мармур дихає, ніби під гладкою поверхнею повільно пульсує щось живе. Якби це була плоть, то вона б почервоніла від дотику світла.

Статуя стояла самотньо біля пролому в стіні, крізь який просочувалося хворобливе сяйво зовнішнього світу. Навколо лежали уламки — шматки невдалих спроб. Обличчя з тріщиною поперек, руки без тіл, розтрощені тулуби, вкриті чорною пліснявою й жовтими плямами гниття. Вони нагадували не руїни мистецтва, а залишки жорстокої різанини.

Усі вцілілі статуї були нижче, глибоко під землею, де світло не просочувалося зовсім.

Там, у задушливій пітьмі, працював старий скульптор.

Джеремі був сліпим від народження. Проте його пальці бачили краще за будь-які очі. Вони ковзали холодним каменем, шукаючи досконалості, яку він носив у серці з юності — образ тієї самої музи, яку він колись у молоді роки зустрів і в яку закохався.

Вона прийшла до нього, мов сон серед безсонної ночі.

Її риси були бездоганними, а тіло було гармонією ліній і тепла. Головне ж полягало в тому, що вона не відвернулася від сліпого хлопця. Вони кохали одне одного так, ніби світ більше не існував.

Йому здавалося, що кохання буде вічним, але одного дня вона просто зникла. Без сліду, навіть не попрощавшись.

Він почав шукати її, але ніхто не знав, куди вона поділася. Одного дня вся її сім’я зібралася й поїхала геть із їхнього маленького міста, нічого нікому не сказавши.

Хлопець був розгублений. Він поринув у відчай та почав пиячити, аж поки одного дня не прокинувся в канаві.

Джеремі відчув, що лежить у якійсь рідині й геть змок. Він намацав рукою дно в пошуках опори й випадково на щось натрапив. Це було обличчя. Пальці повільно дослідили його контури: щока була м’якою, слизькою, а шкіра вже відставала від кісток. Він відскочив із криком, ударившись спиною об земляний горбок. Шлунок скрутило, і його знудило.

З останніх сил він вибрався нагору й почав кликати на допомогу. Через деякий час його помітили й викликали поліцію.

Коли вони прибули, то були шоковані: у канаві лежало тіло місцевої повії, яка зникла тиждень тому.

Тільки завдяки Джеремі, що п’яним впав у канаву, вони знайшли її. Потім з’ясувалося, що далекобійник пошкодував грошей, побився з нею і, вдаривши гайковим ключем по голові, скинув її в канаву, мов сміття.

Його спіймали в іншому містечку, де він пиячив, і він одразу зізнався у скоєному, тому Джеремі відпустили.

Він дістався свого будинку на околиці міста. Йому довелося обходити мармурові брили, що залишилися ще від його діда та батька, які займалися різанням каменю на плитку.

Джеремі цього не довіряли, і тому, коли його батьки померли й йому перейшов у спадок їхній бізнес, він не знав, що з цим робити.

Він із дитинства полюбляв витесувати різні форми з мармуру, надавати їм більш живих рис. Джеремі намагався відтворити те, до чого торкався, і цього разу він почав робити з мармуру те обличчя, яке намацав у канаві.

Пальці обережно вимальовували западини очей, зламану лінію рота, напівзотлілу щоку. Тиждень він не виходив із майстерні, ніби в трансі, аж ось одного вечора пролунав знайомий хрипкий голос:

— Якого біса ти твориш? — це був його товариш по чарці.

— Я відтворюю те, що знайшов у канаві, — тихо відповів Джеремі.

Пияк підійшов ближче, пирхнув і розсміявся:

— Та це ж якесь лайно в тебе вийшло. Ніби їй на обличчя наклали купу гною та розтерли.

У грудях Джеремі щось закипіло.

— Пішов ти в дупу! Щоб у тебе срака по шву розійшлася, як це лайно, що ти собі уявив! — почав лаятися Джеремі. — Тебе там не було, то й не патякай.

— Ой, бля! Та щоб тобі все життя рачки лазити! — визвірився той. — Пішов ти!

— Та пішов ти сам! — крикнув Джеремі вслід пияку, що йшов геть.

Після цього він вирішив працювати в підвалі майстерні.

Він став одержимо відтворювати все, до чого торкалися його пальці.

Спершу це були прості речі: старі інструменти, потріскані дошки та гілки дерев. Мармур слухняно піддавався його рукам, набуваючи знайомих форм. Потім Джеремі звернувся до самого себе. Він годинами вивчав власне обличчя на дотик, проводив пальцями по шрамах, зморшках, лініях губ і переносив усе це в камінь.

Минали роки. Його майстерність стала моторошно досконалою.

До нього почали приходити люди та купувати скульптури на замовлення. Вони дивувалися, як сліпий старий може так точно передати риси предметів, які вони приносили.

Та одного ранку все зруйнувалося.

Джеремі прокинувся в холодному поті й із жахом усвідомив: він більше не може пригадати обличчя свого першого кохання. Ані її усмішки, ані лінії щік. Навіть тепла її шкіри.

Образ розсипався в темряві його пам’яті, немов пісок крізь пальці.

Він зачинився у себе в майстерні, перестав брати замовлення і став справжнім відлюдником.

Його мучила одна-єдина мета, пригадати риси обличчя своєї єдиної. Він створював одну статую за іншою.

Жінки з каменю дивилися в порожнечу безокими поглядами. Одні були надто тонкими, інші — грубими. У когось усмішка здавалася фальшивою, в когось — спотвореною.

Він ламав їх, розбиваючи молотом. Кам’яні уламки засипали підлогу, мов кістки.

— Не ти… не ти… не ти… — шепотів він у темряві.

Розпач пожирав його, аж поки одного разу в тиші не пролунав ніжний та лагідний голос:

— Тут хтось є? Ви працюєте?

Його серце завмерло. Інтонація… Вона була знайомою. Він гукнув із майстерні:

— Так. Працюємо, заходьте, будь ласка, всередину.

Двері повільно прочинилися. Світло з вулиці на мить прорізало пилюку в повітрі.

— У вас тут дуже темно. Як вас знайти? — несміливо сказала дівчина, заходячи всередину. Двері за нею зачинилися.

Пролунав глухий удар, і вона, втративши свідомість, впала на підлогу.