Глава 7.2

***

До головної їдальні, в якій мав відбутися прощальний обід, мене супроводжував Юджин. Ми пройшли повз кількох родичів маркіза, які вже чекали в коридорі. Я відчувала на собі їхні погляди, неприємні та липкі. Такі погляди я ловила на першому батьківському зборі, коли мене поставили на заміну класним керівником десятому класу. 

Батьки бачили перед собою надто молоду вчительку, яка до того ж пофарбувала собі пасмо у рожевий колір.  Їхню довіру довелося завойовувати кілька місяців. 

Тут же в мене такої розкоші, як час, не було. Та і чи потрібна була мені довіра цих людей… питання доречне. Та як завжди без відповіді.

Біля дверей чекав дворецький.

— Міледі, лорд Блумері, обід подано, — мовив він, коли ми підійшли ближче. — Прошу.

Двері відчинили. Юджин пропустив мене вперед.

Велика трапезна була виконана у світло-жовтих тонах. Світло просочувалося крізь високі вікна, у верхній частині яких замість звичайного скла знаходилися невеличкі вітражні вставки. З гербом роду.

Здається, це все ж таки був дракон у сонячному промінні.

Через усе приміщення тягнувся довжелезний стіл зі світлого дерева, якщо зважати на колір безлічі ніжок. Стільницю вкривала шовкова біла скатертина, срібний посуд вже розставили.

Біля дальнього кінця столу в його голові стояло два стільці, які відрізнялися від інших. Їхні спинки були вище. На одному висіла чорна стрічка, а перед тарілкою стояв наповнений вином келих.

Місця для маркіза та маркізи.

Я повільно пройшла до місця, яке мала займати Беатріс. Зняла вуаль, стягнула тонкі рукавички і краєм ока побачила Юджина, який наздогнав мене і галантно відсунув стілець.

Я подякувала йому, кивнувши. Сіла за стіл першою. Родичі Олафа поступово займали місця. Чулися тихі розмови. 

Юджин всівся праворуч від мене. Ліворуч від місця маркіза опустилася якась жінка у сіро-чорній сукні. Тільки за мить, коли вона звернулася до своєї сусідки, я впізнала її за голосом. Саме її роздуми і невдоволення я чула під час ритуалу біля склепу. 

Даррен Норт увійшов у залу останнім. Його люди залишилися біля дверей, наче охоронці. Місце для королівського слідчого підготували в середині столу. 

Слуги вже метушилися, розставляючи страви, наповнюючи келихи та поправляючи серветки. Юджин першим скинув келих, оголосивши, що всі мають востаннє попрощатися з його братом.

Тихі розмови перервалися на мить, поки родичі задовольняли прохання Юджина.

Я ж тільки удала, що зробила ковток вина. Повернулася до тарілки густого супу, яку переді мною поставив слуга. Кинула погляд на різноманіття ложок збоку, на мить замислилася.

— Вам треба поїсти, маркізо, — жінка, яка сиділа збоку від пустого місця, вже дивилася на мене і м’яко посміхалася. — Не треба мучити себе голодуванням.

— Дякую за вашу турботу, — я примружилася, а рука сама потягнулася до потрібної ложки. 

Леді Фоль, здається, її називали саме так, важко зітхнула. Так, щоб це зітхання почули кілька сусідів.

За столом почали лунати розмови. Хтось тихо обговорював ритуал. Хтось згадував якісь історії про Олафа. Хтось тільки щось шепотів сусіду, а потім я ловила на собі їхні погляди.

Неприємненько.

Я намагалася не звертати на все це уваги, вловлювала якісь уривки інформації й потроху їла суп. 

— Маркізо, дозвольте висловити захоплення вашою витримкою, — один з гостей — чоловік у віці з глибокими залисинами — підняв келих. — Олаф завжди казав, що у його дружини настільки міцні нерви, наче зроблені зі сталі. Тепер ми всі це можемо бачити на власні очі. 

Я перевела на нього погляд.

— Ваші компліменти здаються мені недоречними, — спокійно відповіла я, вигнувши брову. — Я можу вдати, що нічого не чула. Влаштує?

Ого! Я і так вмію відповідати? Непогано.

Все ж недарма зачитувалася історичними романами. Чомусь вони все ж таки мене навчили!

Чоловік зблід. Повільно опустив келих та погляд. Хтось збоку від нього тихо гмикнув.